Про художника та актичного учасника громадського життя та художьої самодіальності Петра Микитчина розповідає його землячка Марія Грекул.
Цього привітного вусатого козака Лужанського куреня Буковинського коша українського козацтва Петра Микитчина я знала давно, про те глибину його творчої душі пізнала зовсім недавно, переглядаючи його картини на виставці живопису тюльпанового свята в Мамаївцях 2017 року. Серед розмаїття його полотен були натюрморти «Бузок», «Польові квіти», «Літо», великі пейзажні полотна «Ніч яка місячна», «Гуси-лебеді летять», портрети Шевченка та героя Радянського Союзу В.Щербакова. Познайомившись з Петром Васильовичем ближче, я зрозуміла, що його життєва дорога була тернистою, всупереч цьому доля час від часу підкидала шанси чи людей мистецтва, завдяки яким він став художником.
Природні задатки малювання він успадкував від свого діда, який мав золоті руки і вмів змайструвати чи прикрасити малюнком все у своїй хаті, виховав синів і внуків справжніми патріотами. Вже навчаючись у школі малий Петрик робив замальовки до віршів Шевченка, які йому були до душі. Після закінчення ПТУ і проходячи практику в Дніпропетровську, він чисто випадково зайшов до художньої студії і залишився там надовго. А далі – служба у внутрішніх війська РА, де він як художник-оформлювач знайомиться із випускником художнього інституту імені Сурікова, який вчить його техніки малюнка.
У 1975 році він вступає до Московського університету імені Н.Крупської на факультет живопису і навчається заочно 4 роки, бо рокова зустріч із зятем Брежнєва – Чурбановим, який високо оцінив портретні роботи солдата Микитчина, серед яких були силуети Леніна і Брежнєва, закинула його в Комі АРСР. Заохочений премією у 700 карбованців та дякою Чурбанова, він проходить службу в Сибірській тайзі легко, більше набирається вражень від чудової природи майже незайманої тайги, сибірських нетрів та дзеркальних озерець. Окрім своїх обов’язків художника-оформлювача, він починає малювати аквареллю полотна «Річна гладь», «Тетери токують», пейзажні етюди, портрети друзів. Тут, у Вожі, була організована його перша публічна виставка робіт, про те кожне полотно, особливо портрети проходили скрупульозну цензуру, адже це край політрепресованих. Далі – служба в Німеччині у вертолітному полку Нижньої Нори, де була організована друга публічна виставка для службовців всього військового округу. Картини «Дзвони Бухенвальда», яка написана з натури впродовж 6 місяців, портрети В.Щербакова та льотчиків-афганців. Натюрморти та ескізи мали великий успіх.
Третій період його творчості припав на службу в Білорусії, де була організована виставка його робіт у Воворухах Вітебської області.
Впродовж служби у військовій частині Лужан він писав мало, бо надто виснажлива була основна робота.
Відродилася його творчість вже під час пенсійного віку. Чудові буковинські краєвиди, виїзди на риболовлю чи з друзями-козаками по місцях козацької слави – все це надихає його на творчість. Саме тут, в Лужанах, він створює такі полотна «На Дністрі», «Ніч яка місячна», натюрморти «Горобина», «Бузок», різні етюди та замальовки майбутніх полотен. А задумів на майбутнє так багато, тим більше, що у книзі відгуків за останні три виставки Лужанського періоду творчості є схвальні записи не тільки односельчан, а й героя українського козацтва М.Ославського, гетьмана Чорноморського козацтва М.Завайчинського, генерала Охтирщини С.Перуна, які зобов’язують жити і творити далі.
Тож здоров’я тобі, вусатий козаче, на довгі роки. Хай живеться тобі і пишеться на славу нашої України!
