Цікавий історичний та публіцистичний матеріал підготував Василь МОЙСА,
крайовий писар Буковинського коша, полковник українського козацтва, почесний ветеран Буквини (житель Ошихлібів, Мамаївців).
Час невпинно летить вперед і з кожним днем підносить людству все більш тривожні та резонансні події. На жаль, не є винятком і наша молода держава, яка за 30 років свого існування опустилася нижче, навіть… африканського, плінтуса (!) та за рівнем життя знаходиться далеко за сотнею світових держав. І це при тому, що «совєцька Україна» була в двадцятці найрозвинутіших країн.
А на другому десяткові років ХХІ-го століття підступний сюрприз підніс нам «кровний слов'янський брат» і північно-східний сусід, захопивши Кримську область та спровокувавши війну на Донбасі. Тож вже сім років кожна українська сім'я щоденно молиться за 50 тисяч наших воїнів — добровольців-захисників, які стримують воєнну агресію на сході держави. А особливо за 14 тисяч, які вже поклали свої голови і тіла в тому страшному пеклі протистояння з проклятим російським солдафоном. Щоденно йде і молитва-прокляття на ту московсько-кремлівську кліку, яка дала невиправданий наказ на знищення України. І віриться, що прийде час, коли ті рашисти постануть на колінах перед судом і будуть просити прощення…
Та є в багатовіковій і непростій історії кожного краю свої трагічні сторінки, про які та чи інша влада роками замовчувала істинну правду. Так сталось і на нашій Буковині, яка, позбувшись румунського ярма в 1940 році, навіть і не підозрювала, що втрапила знову в ярмо, але вже совєцьке...
Мова піде про страхітливий злочин каральних органів СРСР — НКДБ та НКВС в червні 1941 року. Про нього стало відомо лише в липні 2009 року (вдумаймось: через 68 років!), коли вперше були опубліковані так звані «розстрільні списки» 222-х в’язнів чернівецької тюрми №1, які надав головний редактор ЧОВ ПВА «Книга пам*яті України» Іван Петрович Фостій (помер в 2020 році).
Тоді ж було надруковано і великий аналітичний матеріал аспіранта ЧНУ ім.Федьковича Володимира Підлубного. Це була ніби розшифровка передумов, умов, фактів та наслідків того жахливого розстрілу. Матеріали мали великий резонанс...
Сотні людей дізналися про трагічні долі своїх рідних, близьких, сусідів, друзів, одним словом, простих буковинців,які у свій час боролися, кожен по-своєму, за незалежність України.
Але не більше. Спитайте сьогодні у чиновників всіх мастей чи вчителів у школах і назвіть хоча би прізвища. Ніхто ні гу-гу! А я згадую свої шкільні роки: жовтенятство, піонерія, комсомол та, навіть, потім партію… Лєнін, Горький, Сталін, Павлик Морозов, Зоя Космодем'янська, Олег Кошовий і краснодонці, Кузьма Галкін та хотинці, Ілюша Головачук, Олександр Матросов – це тільки ті, які згадались. От пропаганда була! А у нас?!
В рідних моїх Ошихлібах тільки в листопаді минулого року вдалося трохи “нашкребти” грошенят і встановити пам'ятну дошку з фотографіями трьох сусідів з тих списків (Гафійчук, Івасюк, Скрипник) та ще двох активних бойовиків ОУН-УПА (Мариновича і Томашевського). А так ніхто б ніколи і не згадав… Дивно, чи не так? Нікому вони не потрібні, ті справжні герої нашої землі — прості і мужні, не вигадані, але не знані і вже давно забуті. Хіба що 87-річній Домці Гладкій, прийомний батько якої Василь Івасюк був розстріляний тоді, 28 червня 1941 року, за причетність до ОУН-УПА. Це як би сьогодні — до ОПЗЖ Медведчука. Або 63-річній Ярусі Котик, батько якої Олег Томашевський пройшов з боями від Стрілецького Кута до Верховини і був захоплений в полон тому, що не захотів застрелити зовсім юного бійця Червоної Армії (про це добре написав у статті «Совість у пострілі, який не пролунав» у газеті «Буковина» від 29 травня 2002 року вже згаданий покійний Іван Фостій).
Мерзенна у нас держава з її недолугими порядками та законами, олігархами та їх лакеями, баригами та перевертнями-правоохоронцями, чиновниками, число яких чомусь з кожним роком росте, а не зменшується, і нами, які тридцять років терпимо злодійство, знущання та неймовірні злидні, в яких живе 90 відсотків людей… А як нагло ведуть себе московські попи з їх ватагами — Онуфрій в Печерській лаврі та Кіріл у Кремлі. І нікому нема нічого до того, що вони генерали КДБ… Щезли би!
Тут згадаю, як вперше гнівно і відкрито виступив проти цієї ворожої шайки протоієрей-капелан Роман Грищук і як розбігались, як щури, московські блазні з похорону вбитого московітами бійця української армії Карлійчука. А чому ж так не виступають владні чини всіх рівнів та наш президент!? Давно пора кінчати з цією гидотою, що травить брехнею простий народ...
Та повернемося до «розстрільних списків». Там із 222 – 53 жителі Чернівців і, що вразило, 6 з них — євреї. 36 чоловік – родом з Путильського району (Путила, Рижа, Паркулина, Сергії, Селятин, Руська, Розтоки, Довгопілля, Конятин, Яблуниця). 35 жертв із Заставнівщини (Брідок, Дорошівці, Добринівці, Василів, Вікно, Веренчанка, Кадубівці, Митків, Хрещатик, Чорний Потік, Чуньків). Ще 30 – з Глибоцького району (Волока, Валя Кузьмина, Верхні Синівці, Димка, Михайлівка, Привороки, Підлісне, Тарашани, Червона Діброва).
А ось із Вижниччини 22 чоловіка – всі з одного села Банилова.
Ще 16 осіб зі Сторожинеччини (Великий Кучурів, Верхні Петрівці, Красноїльськ, Стара Жадова), 7 – Новоселицького району (Бояни, Котилеве), 5 — Герцаївського (Велика і Мала Буда, Тернавка) і одна людина з Хотина (Микола Ковалин).
Ще по одному представнику є з Галіції (Василь Григорчук) та Тернопілля (Петро Запотічний).
Я ж назву всіх героїв Кіцманщини, оскільки сам звідси та й Кіцманського району вже нема, то скоро ніхто про них вже і не згадає. Мова йде тільки про прізвища із списку №1 (а всього їх 8). Можливо, хтось у майбутньому розкаже читачам і про них.
Отже, під №2 в списку Дмитро Данилюк із Зеленева, а під №4 — Іван Ростоцький з Кіцманя. Це прості селяни-землероби. Всього таких набралося дванадцять і ніхто з них провини не визнав, крім згаданого Данилюка, який, вочевидь, не витримав тортурів.
Під номером 12 проходить Денис Курчак, студент університету, син священника з Драчинців. Далі №61 — Семен Геба з Хлівищ, №99 — Іван Кравчук та №145 – Арон Ауфлегер із Ставчан, чим займались не відомо. Під №138 – ще один студент університету Володимир Гафійчук, син дяка з Ошихлібів, №139 і №143 — також студенти Василь Бабій та Іван Моргоч, родом з Кіцманя.
Вже згаданий вище Василь Івасюк, що проходить під №141, працював завідуючим сільським клубом, а його найближчий сусід Сильвестр Скрипник (в списку №159) — секретарем сільради. Причиною їх арешту був донос односельчанина і ніби-то їх товариша, як пізніше вияснилося, він був провокатором ще з часів румунської окупації (агент сигуранци «Фідель»), з приходом совєтів був перевербований особисто начальником райвідділу НКДБ Дмітрієм Свіріденком і доносив вже під псевдо «Вєсьолий».
А згаданих студентів університету також здав свій земляк з Кіцманя. Отакі були друзі у підпільників.
Є у списках і представник Лужан – Корній Мошук. Під №142.
Цікавою постаттю, як на той час, був Василь Пелешатий із Борівців (№161). Його неодноразово заарештовували за проукраїнські акції ще румуни. В січні 1941 року був вже арешт органами НКДБ СРСР, з-під якого він вже живим не вийшов...
Як і його друзі-сподвижники по ОУН-УПА із сусіднього Кисилева — Іван Палагнюк (в списку №193) та Михайло Савчук (№222).
Пам'ятна дошка героям ОУН-УПА на пагорбі Слави в селі Ошихліби.
Не можу не згадати і ще про двох своїх земляків – братів Тодора і Георгія Мариновичів, які входили в п'ятірку бойовиків групи «Яструба», вже згаданого вище Володимира Гафійчука. Вони не попали в число підозрюваних НКДБ тільки тому, що були арештовані румунською сигуранцою ще взимку 1940 року, за декілька місяців до приходу нових визволителів – Червоної Армії.
Але їх доля, як і долі фігурантів розстрільного списку, трагічна. Про Тодора Мариновича з тих пір більше нічого не відомо. Георгій повернувся в рідне село лише в кінці 1944 року. Здавалося, він мав би бути в пошані, як політв'язень окупанта і борець за Україну. Але новому окупанту такі борці виявились не потрібні — не за ту Україну боролись! Вони стали лютими ворогами СРСР...
Георгій МАРИНОВИЧ - «Вовк», охоронець районного провідника ОУН-УПА Кантеміра - «Остапа». Загинув у рідних Ошихлібах 6 грудня 1946 року в нерівному бою з чекістами і «стрєбками».
Крім того, він стає жертвою нападів зі сторони місцевих ставлеників совєцької влади. Нічого не знаючи про долю своїх спільників Гафійчука, Івасюка, Скрипника, він розуміє, що самому боротися з жорстокою системою не під силу. Сільські зв’язкові районного проводу ОУН-УПА Штефка Лупул «Лисюня», Марія Міцик «Вдова» і Марта Ковцун «Красуля» виводять його на кущового провідника «Вишню», Володимира Бойчука з Гаврилівців. Так він стає справжнім бойовиком і вже з автоматом у руках бореться з новими окупантами.
Тодор МАРИНОВИЧ-«Ворон», член боївки Гафійчука- «Яструба». Пропав безвісти в 1940 році. Подальша доля невідома.
Але не довго. В жовтні 1946 року інший кущовий провідник «Хмара» здає все кіцманське підпілля. А 6 грудня того ж року в рідних Ошихлібах на Мариновича вже конкретно наводить засаду ще один сільський провокатор з румунсько-совєцького розливу «Хмурий». Щоб не здатися живим у полон, тричі важко поранений наш герой застрелився власноручно.
У цьому році з нагоди 75-річчя з дня трагічної загибелі Георгія Мариновича і до 30-річчя Незалежності України місцеві активісти планують встановити на його могилі в селі Ошихліби надгробну плиту з портретом героя. Тож збирають кошти, як то кажуть, з миру по копійці...
Висловлюю надію, що новостворені ради і адміністрації, ОТГ з їхніми депутатами, старостами та вчительськими колективами відновлять статус кожного борця ОУН-УПА того непростого періоду в житті Буковини, а особливо зараз — кожного воїна АТО-ОСС і віддадуть їм належну шану та пам'ять як історичних героїв сучасної України.
В зв'язку з цим згадаю поіменно істинних патріотів, які захищали Донбас від московського загарбника в 2014-2021 рр., із сіл Ошихліби та Мамаївці, до яких маю безпосереднє відношення.
Це – Віктор Бабюк, який впав смертю героя в бою під Шахтарськом, та Василь Андрійчук, Степан Антонюк, Василь Бабяк, Григорій Богомолов, Ілля Друцул, Василь Друцул, Василь Костюк, Анатолій Кузьменко, Ілля Лупул, Михайло Мамрош, Микола Пенюк, Іван Руснак, Василь Тупичко та Анатолій Штефанюк, які повернулись додому живими в рідні Ошихліби.
У Мамаївцях це – Іван Аксюк, Микола Бабюк, Назар Бевцик, Микола Бідяк, Микола Блазінський, Ілля Волощук, Ігор Глібка, Микола Гордійко, Михайло Гаврилюк, Володимир Гоголь, Михайло Гочу, Іван Гузієв Гузієв, Андрій Дячук, Михїайло Ісак, Віталій Ковальчук, Тарас Колесник, Володимир Лагодин, Павло Лагодин, Андрій Лунгул, Сергій Матейчук, Ростислав Мишковський, Сергій Місєвич, Павло Мігалуш, Віталій Міщанко, Юрій Петрюк, Василь Никифорюк, Анатолій Савчук, Володимир Олійник, Іван Сербин, Дмитро Скутельник, Сергій Сухарь, Сергій Ткачук, Борис Урсуляк, Вадим Чорнобривий, Юрій Черней, Юрій Шимків, Алім Щербан, Олександр Фівчук, Володимир Якович, Юрій Яковлєв, Адріан Арсьонов. Особливо виділю Тетяну ТУЧАК – жінку, яка не побоялася піти на фронт. Многая літа всім!
