У серпні цього року виповнюється 70 років з дня примусового виселення жителів хутора Ізвори, що поблизу Ошихлібів. За наказом радянської влади майже усіх хуторян примусово виселили в Херсонську та Миколаївську області. На хуторі було зруйновано понад сімдесят будинків.
Своїми спогадами та переживаннями про трагедію хутора Ізвори поділились колишні його жительки Стефанія Миколаївна Баб’юк (Курчак) та Стелла Омелянівна Станкевич (Поклітар).
Історія виникнення хутора Ізвори та життя хуторян до серпневої трагедії
Хутір Ізвори виник ще до Першої світової війни, тоді назва його була інша, а саме: «село Крутіци». У 40-тих роках, коли поляки, тікаючи, залишали свої будинки, хутір перейменували вже на Ізвори, а в 1947 році — на хутір Ключівка.
Село Ошихліби належало панові, а от західна частина (де пізніше буде збудований хутір) нікому не належала, вона вважалась вже межою села. На тому місці був розташований глибокий яр, який весь поріс тереном. Будувати хатини біля межі у той час було заборонено, але отримавши певний документ заборона відмінялась. Першим, хто збудував будинок на хуторі, був Агнисько Канюк. Приїхавши із заробітків з Канади та отримавши дозвіл, згодом збудував невеличку хатинку із солом’яним дахом. Наступними на хуторі розпочали будувати оселі поляки. Так з часом хутір почав розростатись і все більше людей приходили та зводили житло там.
«Оскільки дітям було далеко ходити навчатись в Ошихліби, вчились ми у Ізворах. Знаходилась наша школа у будинку Миколи Никифорюка та його жінки Марії, жили вони з сім’єю в одній кімнаті, а в іншій навчались діти. Ходили на навчання змінами, 2 та 4 клас йшли з ранку, а 1 та 3 вже з обіду. Навчалась я тоді в першому класі, вчила нас всіх тільки одна вчителька, Анастасія Юстимівна з Южинця, жила вона в цьому будинку, де і була наша школа», — розповідає пані Степанія.
Після Другої світової війни, місцеві депутати добились того, щоб розділили Ізвори, адже одна половина перейшла Берестю, а інша — Неполоківцям.
У цей час людям жилось важко, адже хто мав своє поле, повинні були віддавати певну кількість зерна державі, тоді це називалось «здачею». Також людей змушували вирощувати та вигодовувати, а потім віддавати свиней, корів та птицю, залишати худобу собі заборонялось. За невиконання та недотримання таких правил, жителів погрожували вивезти у Сибір до білих ведмедів, або ж набагато гіршими покараннями.
«Мій дід Дем’ян мав своє поле, де ми вирощували зерно, яке потім відносили у млин та отримували трішки борошна на свята, а з інших відходів пекли хліб та варили кашу в прості дні. Худоби в нас було вдосталь, але вона була списана, тому ми не мали права залишити щось собі. У цей час мамі сказали видати аж 70 центнерів «здачі», вийшло так, що потрібно було віддати майже все, що у нас було. Поїхавши в Кіцмань у «Білий дім» мама просила, щоб забрали вже худобу, адже немає чим годувати дітей, а ще й «здачу» потрібно віддати. На що їй відповіли: «Забирати ми нічого не будемо, чекаємо «здачу» зерна, а якщо ви не виконаєте це, ми вас виселимо». Ось так нас всіх і лякали, та забирали останнє», — згадує Степанія Миколаївна Баб’юк (Курчак).
Через деякий час місцева влада вирішила скористатися нагодою, щоб хитрим та недобросовісним способом було вирішено позбутись хутора та виселити людей. Тоді всіх хуторян підбурювали підписати документ про переїзд в іншу область, а саме — на Херсонщину. Жителям розповідали, що життя там буде набагато кращим, гарні будинки, своя земля, родючі поля та вдосталь їжі. Почувши таку пропозицію, більшість хуторян добровільно підписали документ, адже сподівались на краще життя. Тих, хто не хотів виїжджати, ловили та насильно тримали до тих пір, поки не підпишуть. Багато жителів в той час переховувалися по капличках, церквах, спали у хлівах, залишаючи своїх дітей самих вдома, тільки щоб не спіймали та не примусили підписувати документ про ніби-то добровільне переселення.
«День, який назавжди залишиться в пам’яті», — спогади Стелли Омелянівни Станкевич (Поклітар)
«Дитинство моє закінчилось в один день, коли нас зігнали як худобу, погрузили у товарні вагони разом із нашими домашніми тваринами і повезли в Херсонську область. Мені було 7 рочків, а старшому братику Вільяму – 9 рочків.
Тоді вранці ні татко, ні мамця, ні решта 100 сімей, що жили на хуторі Ізвори, не знали, чому ми повинні залишати землю наших предків? За які провини з нами поводяться гірше ніж з дикими тваринами? І куди нас ведуть? «По одній худобі і що зможете нести у руках», — пролунала команда від військових.
Після пострілів зі зброї, галас і викрики незгоди селян припинились. Раптом настала така тиша, що було чути, як б’ються серця людей, що стояли поруч. Нас, ніби злочинців, заштовхали у порожні і брудні товарні вагони. «На Херсон» — почули ми слова, що передавалися із уст в уста наляканими і враз знедоленими селянами.
Як ж треба було людей катувати і зневажати, якими ж нелюдами стала та влада, щоб глибоко віруюча людина, якій з молоком матері приходить повага до старшого, могла у голос сказати ті страшні слова, що і зараз моторошно стає. «Слава Богу, що бабця, яка всіх нас любила до нестями, не дожила до цього дня і не бачить все це зло і безчинства», - сказала тоді мамця з болем і глибокою раною у серці.
Перегортаю свою пам’ять ніби сторінки якоїсь страшної повісті, ніби не зі мною це сталося 70 років назад. Без клаптика землі, без хатки, без Батьківщини – ким стали люди за вказівками злочинців у чорних шкіряних куртках? Що це за влада, що дозволила зневажливе та звірське поводження з людьми? З часів Турецької навали таке не траплялось, щоб людей гнали у рабство. Але ніхто з тих селян ще не знав тоді, що це був лише початок знущань над українцями Буковини. Голод, що сотворили штучно ті «красные» на іншій частині України вже знищив на той час, багато мільйонів людей.
З важким тягарем чорних думок, дітьми, що не переставали кричати з голоду, переляканою худобиною селян привезли на якусь проміжну станцію біля річки Дніпро. «З вагонів не виходити», — лунали команди від військових зі зброєю.
Настало якесь затишшя... Куди нас привезли? Що буде далі? Як же наші дітки маленькі? Невже на розстріл, але чому так далеко? В тій гнітючій і важкій атмосфері слова навіть в голос здавались глухими і тонули в ній.
У вагонах вдруге з моменту виселення настала тиша, навіть маленькі дітки і перелякана худоба відчували напруження і мовчки очікували. Чорні від думок і голоду обличчя людей, понуро причаїли серед худоби, єдиного на той момент селянського скарбу.
Поступово згасав день і лише блискавки, що зненацька виднілись через щілину у вагонах та наступний гуркіт грому здригав землю.
Більше грози чи дощу, як в ту ніч, ми не бачили до пізньої осені. А в ті дні про нас забули на 2 тижні, на довгі, голодні і холодні 2 тижні. Ми з братом мріяли про окрайчик черствого хліба, який би поділили на всю нашу сім’ю. І щоб того окрайчика було ще трішечки більше, щоб нагодувати сусідів наших, що поруч.
Ці два тижні нас рятувала наша годувальниця корівка, що їхала з нами у вагоні. Худоба інших селян також була у вагонах поряд з людьми. Птицю з‘їли ще по дорозі, напівсире м’ясо здавалося найсмачнішою їжею, що могла взагалі існувати у цілому світі. По дорозі протягом цих двох тижнів нас рятувала зелена і соковита трава, мама навчила нас її вишукувати. Ми годували нею нашу корівку і похапцем їли й самі, до коліків у животі.
Багатьох односельців, кого виселили разом з нами, розкидали по Херсонській області. Нас вивезли у Верхньорогачикський район: «Рогачик», як ми казали тоді. Поселили нас у нору, вириту у землі: «Какие хоромы вам сгрохали, — казали місцеві. — Всё для бендеровцев».
Татко пішов працювати у колгосп, але їжі нам це не прибавило. Як і раніше ми голодували, посуха і неврожаї йшли поряд з нами. Наша корівка загинула з голоду, а ми самі шукали і їли суху траву і згадували дощ, який бачили ще тоді, коли нас везли.
Жовтень місяць, «Рогачик» Херсонська область. Частина знедолених односельців примирилася і якось влилася в те місцеве життя, але не мої батьки. «Олександра, збирай дітей і додому поїдемо, я домовився», — коротко сказав тато. На збори пішло декілька хвилин, бо й збирати не було що — весь наш скарб був на нас. І тільки хустинку, що мамі була подарована її батьками, вона витягла десь з глибини землянки. «Ми готові», — сказала мама і ніч поглинула нас.
Після повернення на свою Батьківщину нас вважали особами, що порушили всі закони «великодушия», що зневажливо поставились до людського відношення влади «красних» і що взагалі ми стали «ворогами народу» і потрібно було нас розстріляти.
Але світ тримається на добрі, ми вижили. Нам допомогли тоді хороші люди і татко влаштувався працювати на завод. З тих пір ми вже ніколи не голодували, хоча їжі було не досхочу, але нам виділили клаптик землі на окраїні Чернівців у промисловій зоні. Там ми вирощували картоплю, кукурудзу, моркву та іншу городину, щоб запастися на зиму. А літом рятувала лобода, яку ми зривали з братиком і мама варила нам смачну кукурудзяну кашу з нею.
Спочатку ми побудували землянку, але вже без сирої землі з черв‘яками, що повзали всередині, як це було на Херсоні. Потім спромоглися побудувати притулу (так колись називалася дощана «мазанка»), де було тепло взимку і де ми жили всі разом багато років.
По крихтам відкладаючи на новий будинок ми тільки через багато років змогли в нього поселитися. Жив там мій брат з дружиною, я з чоловіком та мама, а тато на той час помер від важкої праці і хвороби. Всі разом ми раділи маленькому щастю, що маємо свій власний будиночок, що живемо на Батьківщині і що більше не будемо бачити голодними своїх дітей».
Доля хуторян, що залишилися після масового виселення
Після того, як всіх хуторян, які підписали документи зібрали разом та змусили йти до товарних вагонів, на хуторі розпочалося справжнє пекло. Будинки один за одним руйнували, військові на своєму шляху знищували абсолютно все. Але господарства жителів, які залишилися, не чіпали.
Зі слів Степанії Миколаївни, у той час на хуторі залишилися 11 сімей, з яких 4 вдови та ті, які відмовилися підписувати документ про переїзд, а саме: Аспазія Вольф, Василь Андроняк, Євген Канюк, Ахтемій Канюк, Яків Турчінський разом з дітьми, Георгій Абрамович, Варвара Лупул, Андріана Баб’юк (мама пані Степанії) разом із трьома дітьми, Юля Берб’юк.
Життя людей, які не погодилися на виселення було дуже важке, адже заборона була абсолютно на все. Не можна було вирощувати городину, щось добудовувати, навіть зрубати собі пару гілочок з дерева для того, щоб зігрітися взимку. Хуторяни у той час виживали, як могли. Голод та страх панував 4 роки, холодні, похмурі та важкі 4 роки.
Через рік після виселення хуторяни почали повертатися назад у Ізвори, але через те, що тоді радянська влада зруйнувала всі їхні будинки, людям не було де жити, а будувати нові їм заборонялося. Але на цьому біди не закінчувалися, адже ставилися тоді до них немов би до «ворогів народу», не дозволяли навіть вирити собі якусь землянку. Засмучені хуторяни, змушені були шукати притулок у інших селах, сподіваючись знайти хоча б якусь маленьку хатинку, щоб залишитися в теплі та з дахом над головою.
1954 рік. Фото, яке символізує відновлення дружби людей з Ошихлібів та Ізворів. Саме у той рік людям дозволили будуватись і заборони зняли, дозволили працювати у колгоспі у Ошихлібах, ходити в школу.
Але у 1954 році все почало мінятися у кращий напрямок для жителів хутора Ізвори. У той час у селі Ошихліби помінявся сільський голова, ним став Іван Миронович Баб’юк, саме він знайшов спосіб як полегшити життя хуторянам та добився справедливості. Після цього люди почали записуватися у колгосп у селі Ошихліби, після чого їм видали ділянки землі, на яких вони могли вирощувати овочі та зерно. Дітям було дозволено відвідувати школу в Ошихлібах. Умови з кожним днем покращувалися, а разом і з ними, і життя жителів Ізворів.
Каплички в Ізворах.
У 2004 році, в пам’ять про серпневу трагедію 1950-тих років хутора Ізвори, нащадками хуторян та Стеллою Станкевич була збудована каплиця Матері Ісуса Христа Пресвятої Діви Марії Богородиці. І по сьогодні, всі згадують про ту жахливу трагедію та підлий обман людей, тільки заради того, щоб виселити їх із рідної землі.
