У морозний січневий день цього року Піонія Григорівна зустріла своє 80-річчя. Її життя, наповнене великою культурною програмою, зустрічами із знанними митцями в музеї "Під відкритим небом" і у Чернівецькій філармонії, у драмтеатрі імені Ольги Кобилянської і в палаці “Юність Буковини”, а ще – в будинках культури Хотина, Сторожинця, Іспаса, рідних Драчинців – усіх і не перечислити – яскраво ілюструють знімки, що зберігаються в 36 альбомах. Фотоапарат – подарунок сина, який бачив мамине натхнення і знав, що пройдуть роки, а знімки з життя бабусі будуть цікавими для внуків. Так воно і є: фотографії з альбомів Піонії Григорівни Прокопець зацікавлюють не тільки внуків, а й всіх, хто приходить у гості до поважного віку вишивальниці. Її кімнати у просторому будинку "наповнені" різними вишивками. Не знаєш, навіть, куди дивитись. Як кажуть, очі розбігаються від такої краси.
Бачу на фотографіях відомих митців на фестивалях, конкурсах. Цікавлюсь, хто вони.
– Ось ці знімки з конкурсу трьох областей: Чернівецької, Івано- Франківської і Тернопільської, – розповідає Піонія Григорівна. - Накривали стіл домотканою скатертиною, ослони – тканими налавниками. Вечеря була з різних пісних блюд, які ми готували вдома, це були фасулі, боби, гриби. Співали давні коляди. І такому сімейному нароному колі була зустріч з відомими людьми, знаними істориками, митцями, такими як Яківчук Аксентій, Саінчук Корнелій, Селезінка Василь, Магдзюк Ольга, Козелянко Григорій, Мінченко Тамара, Яремчук Дарина.
– У мене аж дух перехоплює від кількості ваших вишивок, а ще коли собі уявляю скільки вишиванок у внучат…
– О, так! Коли внучка їхала виступати, то я віднесла кілька сумок з вишиванками для неї.
– Піоніє Григорівно, ми ще повернемося сьогодні до мистецького життя, до вишиванок. Я б хотіла почути про ваше дитинство.
– Я народилася в 1946 році. Роки були тяжкими для життя. Нас було четверо дітей, я – третя дитина в сім'ї. Мої батьки виховували нас у великій строгості. Ми повинні були кожній людині першими казати "Добрий день". Між нами були розподілені обов'язки, хто за що відповідав. Старша сестра "наводила порядки" в хаті. А я мала все повичищувати в стайні. Ми тримали гуси, кури, дві корови. І в моїх обов’язках було це все нагодувати. Пасла корови, дуже любила мити їх в річці Глиниця. Заводиш їх у воду і згреблом миєш боки, щоб нігде не було залежаного місця.
– А як школа? Ви любили навчатись?
– Маю зі школи вісім похвальних грамот. З навчанням у мене все було добре. Але коли закінчила 9 класів, в той рік ніхто з учнів школи нікуди дальше не поступав на навчання. І мама після 9-го класу мене більше в школу теж не пустила. Хоча класний керівник приходив до нас додому просити маму, але "Ні" – було остаточно нею сказано. А ще мені важко було їхати автобусом кудись і тому залишилися поки що вдома.
– Якщо у вас було таке господарство велике на той час, то з їжею проблем не було.
– Їсти в нас було достатньо. Дві грінки хліба з салом чи повидлом, обгортали в газету, коли брала з собою, і це була така смакота, яку ми з братом їли потім на перерві в школі.
Мама багато робила сливового повидла, варила різні узвари. А в нас були ще вівці, то завжди було дві "бербениці" бринзи. По дві свині мали на м’ясо щороку, а хліб мама пекла дуже смачний. Одного разу мій однокласник, нині вже покійний, признався мені, що не один раз він у мене крав кусок хліба в школі.
– Звичайно, важко було тримати в господарстві дві корови, вівці і ще різної живності. Як це батькам вдавалося?
– Справа в тому, що мама залишилися сиротою маленькою, в 9 років, і знала ціну хліба. Вона пройшла через усі сирітські негаразди. Мама в тітки працювала за їду, кожний кусень хліба їй рахували. Як згадувала мама, дуже тяжко бути голодним… Казала, що ніхто нашу маму, малою, ніколи на руки не брав, то коли я була вже велика, мені так хотілося взяти маму на руки і носити, носити. Ніхто їй, малолітній, не сказав, щоб узяла кусень хліба чи хоча би яблучко… Така була мамина сирітська доля. В моєї баби було семеро дітей. Вона лишилася молодою без чоловіка. А тато мій був з багатіїв. І його батькам не дуже подобалося, що він засватав мою маму з такої багатодітної сім'ї. Він залишив маму в 24 роки і поїхав в Канаду. З усіх семерих рідних братів і сестер мама залишилася одна. Баба також померла.
– Напевно, пізнавши сповна життя сироти, мама для своїх дітей хотіла, щоб вони ніколи не були голодні.
– Так. Тому і тягнула таке велике господарство, щоб ми ні в чому не знали біди. Ми, звичайно, любили маму, слухалися і дуже допомагали.
– А як склалося ваше особисте життя? Бачу, яка ви красуня була в молодості і навіть сьогодні хочеться зробити вам комплімент.
– Дякую вам. Я молодою вийшла заміж. Мені було 17,5 років. У клубі і на подвір'ї клубу були танці. Молодь мала де провести час. Мені мама дозволяла йти на танці, але я не дуже хотіла, бо ще була старша сестра.
І на танцях я познайомилися зі своїм чоловіком. Він був комбайнер. Роботящий чоловік. Дуже мене жалів. Одружившись, я пішла до нього жити. Побудували з ним хороший будинок. Він був майстер на всі руки. Верхи на будинки, грубки, печі, підлоги – все вмів. Не було такого, щоб чогось не знав.
– Думаю, що ви, звичайно, також не сиділи, склавши руки, а якось допомагали йому.
– Я вишивала, ткала, пряла. Тоді мало хто цим займався, а я навчилася всьому в однієї жінки-вдови. Саме вона ткала тайстри, налавники, коверці. А я дивилася і тому також всьому цьому навчилася.
– Що сьогодні цінується більше: вишивка хрестиком чи накладання бісером?
– Я і тепер накладаю сорочку. Внучці віддала одинадцять вишиванок. Взагалі, у світі дуже цінують вишивку хрестиком, а в нас на висоті бісер.
– А ще які види вишивок є?
– Є така вишивка, як хандаргер. Розкажу вам одну історію цієї назви. Колись наш земляк з Чорториї Іван Миколайчук знімав фільм "Пропала грамота" саме в такій сорочці-вишиванці. Йому подарувала її одна жінка з Вінниччини. Іванко і приніс ту сорочку додому.
– Розкажіть, будь ласка, як це вишивати хандаргером. В чому суть?
– Це – 64 рази одне очко глою по 4 ниточки. Два рази сюди і два рази туди, тобто має бути, як число 8. Я внучці шила, дуже довго шиється.
– Ви все вмієте вишити. Хто вам привив таку любов до вишивок?
– Так, ви праві. Я все вмію вишивати, немає такої вишивки, яку б не вміла. Таку любов мені привила моя баба по татовій лінії. В неї всі сорочки, навіть робочі, були також в якійсь частині вишиті.
– То як ви все-таки відшили, скопіювали вишивку сорочки, яку отримав в подарунок Іван Миколайчук?
– Я дружила з його сім'єю, з його сестрами. Коли відзначали 55-річчя Івана Миколайчука, був концерт і мій чоловік співав у нашому сільському хорі. То Іванова сестра Марічка була одягнена в цю сорочку. І тут ниточка сама по собі вже потягнулась. Марічка працювала в бібліотеці села Зеленів, де моя бабка по татовій лінії народилася в 1891 році, і в свій час була найпочеснішою читачкою в цій бібліотеці. Саме вона познайомила мене з Марією Миколайчук. І від неї я вже нашивала ту прекрасну і дуже рідкісну сорочку.
– Ви так були впевнені, що зумієте її вишити?
– Ніхто, якщо чесно, не вірив. А я вишила її!
– Скажіть, ви так і не продовжили навчання?
– Коли вийшла заміж, то пішла все таки вчитися. Я змалку, коли приходила в магазин, могла довго-довго стояти і просто дивитись, як продавець обслуговує людей в магазині. Я дуже хотіла також продавати в магазині за прилавком.
На той час у Кіцмані була школа-магазин від Чернівецького торгового технікуму. Навчалися два роки. Що цікаво, ми вчилися по три місяці і три місяці було практики в магазині. А потім екзамени здавали в Чернівцях. Це була дуже хороша школа! Адміністрація сільпо нам давали направлення і потім, відповідно, забезпечували роботою.
Нас вчили багато чому, як звітності, так і як пекти хліб. Які назви тканин, як виглядають. Було дуже строго, звітували за кожну копійку, був держконтроль.
– І який стаж роботи у вас за прилавком?
– Робота продавцем є дуже відповідальна. Ти повинна бути завжди усміхнена, швидко обслуговувати людей, щоб не було черг. Одним словом, треба було всім догодити. І так пробіг 31 рік за прилавком. Працювала в Драчинцях у продуктовому, промтоварному, господарському магазинах. Пам'ятаю, наше керівництво – хороших людей-спеціалістів торгівлі Петра Мафтейовича, Альбіну Сергіївну. В них було чому повчитися.
– Видно, що ви любили свою роботу. А завжди виконували плани?
– Мій портрет завжди був на Дошці пошани. Мене шанували, маю багато нагород. Я ніколи не лінувалася. Працювала на совість.
– А чоловік підтримував вас, тому, що і працювати, і вишивати і скрізь бути в центрі культурного життя села - це далеко не всім вдається?
– Я завжди чула підтримку чоловіка. Я коли вишиваю – я живу, відпочиваю. Тому, коли чоловік бачив, що я вишиваю, то він корову і подоїть, і їй дасть їсти. Він любив співати. Я ніколи не була за кордоном. А чоловік з сільським хором "Буковинці" об'їздив багато. Побував в Австрії, Польщі, Німеччині, не кажучи вже про Київ, де виступали в Палаці України. Керівником хору був Тріска Андрій Володимирович довгий час, десь років двадцять. Викладав в університеті шість предметів по музиці.
– Ви з чоловіком прожили хороше, цікаве життя. Скільки років?
– Разом прожили майже 58 років. На жаль, вже чотири роки, як відійшов у потойбічний світ. Я після пенсії ще продовжувала працювати. Але хвороби мої, мамині, чоловіка заставили мене вже бути вдома.
Зараз на пенсії. Є город, грядки. Сама розсаду помідор, перцю вирощую на вікні. Зі мною проживає син зі своєю сім'єю. Дочка з чоловіком має окремий будинок. Хороші в мене дітки, маю внуків і правнуків. Дуже тішуся ними. Приємно, коли відчуваєш турботу рідних людей. І жити стає легше.
– Ви внукам передаєте свою майстерність вишивки, так як колись вам ваша бабка передала?
– Внучки вміють вишивати. Навчилися мережки робити, рубчик. Все в них получається. Але зараз трохи інше життя. Може, хто знає, колись і вони прийдуть до цих творінь мистецької вишивки.
Життя довге, але я все пам'ятаю! Хотіла б, щоб ви ознайомилися з цікавими трьома книгами про моє рідне село Драчинці. Їх авторами є відомі дві наших поважних вчительки Курчак Олександра Миколаївна і Лунгул Ольга Михайлівна. Це книги: “Драчинці колиска моїх батьків", “Роки летять" і “Берегиня". В цих книгах використано багато моїх фотографій, десь відсотків до 80.
Все добре, лише болить, дуже болить, що гинуть діти – наші захисники України. Плачу і прошу Бога про мирний час. Я вірю, що кінець її настане. Хочу побачити нашу Перемогу! Вона скоро буде!
Дарія БАБЮК, заступниця голови ради Чернівецької районної ветеранської організації України.
