Витилівська Свято-Духівська церква зведена 1897 року спільним коштом держави (Австрійської), місцевого пана-католика і громади. Дерев’яна споруда належить до пам'яток архітектури місцевого значення. Розташована в центрі села, біля цвинтаря, на пологому схилі. Тризрубна церква, завершена одним восьмибічним верхом. Із заходу від церкви споруджена невеличка дерев'яна двоярусна дзвіниця. Настоятель храму — протоієрей Сергій Шляхов (родом з Рівненської області) вже 15 років у Витилівці опікується парафіяльною громадою.
— Як відбуваються Богослужіння в період карантину? — запитую передусім.
— Служби Божі відбуваються без змін, не залежно від того, скільки людей у церкві, — розповідає отець Сергій. — Під час карантину, звичайно, менше людей приходило до церкви. На Провідну неділю, до прикладу, я з сьомої ранку помолився на цвинтарі, покропив могили, адже людей представники влади попросили не приходити. Зараз, поступово, люди повертаються до церкви, хто звик молитися в храмі, не може довго без цього. Тому парафіяни по трохи повертаються до храмів. Чомусь у нас акцент карантину роблять на церквах, а на те, що більше ймовірність заразитися в магазині, не зважають. Мабуть, простіше закрити церкву — це ж неприбуткова організація, доходу державі не приносить. Проте в просторому приміщенні церкви, дотримуючись дистанції, людям безпечно.
Священник Сергій Шляхов — один із військових капеланів Кіцманщини, який восени 2015 року був з нашими захисниками на Сході.
— Для мене війна почалася раніше, у 2013 році, на Майдані, — згадує буремні події о.Сергій. — Це був початок нашої новітньої боротьби за Україну, який продовжується і досі. Тому я не міг не поїхати на Схід до наших військових, серед яких було багато буковинців.
Про себе розповідати священник не любить, а коли йдеться про парафію, віру, важливість духовного розвитку дітей і молоді — говорить із запалом. Його церковні проповіді цікаві і щирі, запам'ятовуються вірянам. А ще він любить, коли до церкви приходять діти.
Ось як описують так описують історію давнього храму у Витилівці та причини спорудження нового освітяни на сторінці «Історико-краєзнавчого портрету Чернівецької області» bukportret.info:
«Церква у Витилівці давня — їй понад сто років. Ще за Австрії сільська громада звернулася до тодішньої влади й невдовзі отримали не тільки дозвіл на спорудження православного храму, а й частину коштів. Решту коштів збирала сама громада. Найбільші суми жертвували заможні односельці Захарій Крикливець, Захарій Данилюк, онук якого, Назарій Данилюк, через 50 років потому став сотником Української Повстанської Армії, й загинув десь на румунській границі та навіть могили його ніхто не може знайти.
Допомагав своїм селянам і сільський пан. Він був католицької віри і для задоволення духовних потреб своєї сім’ї та челяді збудував невеличкий костьол. Проте шанував віру односельців і вніс найбільшу пожертву на святу справу.
Новозбудований храм освятили в день Святого Духа і став він називатись Свято-Духівським. Служив громаді і за Австрії, і за Румунії, і навіть деякий час за радянської влади. Однак невдовзі був закритий місцевими атеїстами та партфункціонерами й перетворений у склад. Зберігали у ньому сіль і згодом дерев’яні стіни вже, було, почали руйнуватися, а хрести з високих бань чи то самі попадали, чи хтось їх потручав…
Але не дав Господь знищити Божий дім. Настала пора — відродився він, знову заспівали над селом церковні дзвони, а храм наповнився молитвами та Божественними піснеспівами.
Та коли Україна стала самостійною державою, багато людей побажали, щоб слово Боже в їхній церкві промовлялося не російською, не малозрозумілою церковнослов’янською мовою, а рідною, українською. Проте інші парафіяни не захотіли відходити, як вони стверджували «від традицій». Щоб з’ясувати волю більшості, в селі провели опитування. Понад 400 односельців висловилися за перехід парафіяльної громади до Української Православної Церкви Київського патріархату.
Нова церква, яку збудували у Витилівці, коли парафіяни поділилися на прихильників Київського і Московського патріархатів.
Декілька десятків, а разом з ними і священик, залишилися у підпорядкуванні Московського патріархату. Вони збудували нову гарну церкву. Ось так і діють у невеликому селі дві парафіяльні громади й ніхто нікому не заважає. А односельці вибирають собі, до якої церкви кому ходити — до української чи до московської».
