«Ми сьогодні сюди не запрошені, не чекали нас тут! Машинґвери свої запорошені нам не випадуть з рук! Машинґвери, штурмґевери, відкривай, потворо, двері! Ми прийшли вже, гейя, гойя» – в автобусі, що віз звільнених із російського полону українських захисників, залунала відома повстанська пісня, пише Укрінформ.
Її гарним, гучним, чистим голосом заспівав буковинський воїн Дмитро Водянчук на камеру кореспондентці ТСН Наталії Нагорній. Коли журналістка зауважила, що Дмитро чудово співає, він пояснив, що в дитинстві займався вокалом. На запитання, чи виконував цю пісню в полоні, захисник відповів, що перед російськими покидьками – ні, а от перед побратимами, з якими перебував у камері, – бувало.
«Вони вже мене просили: “Тихо будь, не співай, бо зараз почують!”» – згадує Дмитро.
Хлопець приєднався до лав Збройних сил України у березні 2023 року. Був гранатометником у 24-й окремій механізованій бригаді. Наприкінці серпня того ж року у місті Нью-Йорк Донецької області потрапив до рук окупантів.
Над ним ворог особливо витончено познущався: російська сторона двічі готувала Дмитра на обмін, однак щоразу повертала назад через нібито помилки в документах.
Увесь цей час батько захисника, Юрій Водянчук, брав участь в акціях на підтримку військовополонених, вірив і чекав на звільнення сина.
Про те, як чекали сина, вірили, сподівалися на його повернення і що для цього робили, Юрій Водянчук розповів Укрінформу.
Дмитро Водянчук
“ТАМ ХЛОПЦІВ НЕМА КОМУ МІНЯТИ, ТРЕБА ЙТИ”
«Тяжка у Дмитрика доля, дуже тяжка, – зітхає пан Юрій. – У жовтні йому буде лише 30 років, а вже стільки всього пережив... Добре, що хоча би свій ювілей відсвяткує вдома, серед рідних. Такий худющий повернувся з того полону! Ішов на військову службу ставним, міцним хлопцем, а повернувся – лише вуха стирчать, шкіра й кості. Ми не важилися, але, гадаю, кілограмів на 20 схуд, не менше. І недужий... Сподіваюся, його вилікують, організм молодий, поступово відновиться».
Поки син перебуває на реабілітації, батько щодня телефонує йому по кілька разів. Вони подовгу розмовляють. Пана Юрія тішить те, що його Дмитро не падає духом.
«Я боявся, що син буде пригнічений. На щастя, він тримається “живчиком”. Навпаки, колись був більш мовчазним, а зараз охоче розмовляє», – радіє батько.
Він розповідає, що син пішов на війну добровольцем.
«До повномасштабної війни він працював в охоронній агенції. А потім зібрався на фронт. Його просили не йти, казали: “Тебе ж ніхто не чіпає. Маєш роботу, працюй, виконуй завдання”. Але він не хотів слухати: “Там хлопців нема кому міняти, треба йти”. І пішов. Та довго служити не судилося: того ж року потрапив у полон на Донеччині».
ЛИСТ УКРАЇНСЬКОЮ ПОВЕРНУЛИ З ПОЗНАЧКОЮ «НЕ ПРОЙШОВ ЦЕНЗУРУ»
Дмитро не виходив на зв’язок, і батько забив на сполох. Він не втрачав надії на те, що син живий. Разом із колишньою дружиною – матір’ю Дмитра – вони почали моніторити ворожі соцмережі, розпитувати військових, звертатися у всі можливі інстанції. Врешті вдалося з’ясувати, що син таки в полоні. Інформацію підтвердили російські волонтери.
«Я писав йому листи, – розповідає батько. – Щоправда, відправити вдалося лише з третьої спроби. Передавав їх через представницю Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у Чернівецькій області Ірину Ісопенко. Вона – на Київ, а вже звідти – на Москалькову (тодішню уповноважену з прав людини в РФ Тетяну Москалькову, – авт.).
Першого разу написав українською – не знав, що не можна. Повернули з позначкою, що лист не пройшов цензуру. Другий лист уже був російською. Але і його не вдалося відправити. У ньому я повідомив синові, що помер дідусь. А такі речі, виявляється, не можна розповідати полоненим. Бо їм і так важко, то щоби не вчинили, не дай Боже, суїциду, почувши сумну звістку.
Лише третій мій лист дістався адресата. І я навіть отримав від нього відповідь. Те, що відписав син, підтвердила експертиза почерку. Його лист був лаконічним, без зайвих деталей, але я був щасливий отримати від нього звістку...»
СПРАВА ЗНАЧНО ПРИШВИДШИЛАСЯ, КОЛИ ДМИТРУ ЗМІНИЛИ СТАТУС
Усі ці роки пан Юрій добивався звільнення сина. Він постійно брав участь в акціях на підтримку військовополонених та зниклих безвісти.
«Ми були всюди: у Хотині, Кіцмані, Кам’янці-Подільському, Чернівцях. Стояли із плакатами, прапорами, світлинами наших рідних. Хотіли нагадати всім, у тому числі і владі, щоби не забувала про тих, хто у полоні, про кого немає жодної звістки, а рідні живуть лише надією», – каже Юрій Водянчук.
Влітку 2025 року повернувся буковинський захисник, який перебував у полоні разом із Дмитром. Він сказав його батькові:
«Дядьку Юро, робіть, що можете, витягуйте Дмитра, бо там усе погано. Щелепа роздроблена, гноїться. Може початися зараження, і буде пізно».
Після цього батько став домагатися, щоби синові змінили статус із військовополоненого на важкохворого.
«Це була непроста справа, адже для зміни статусу потрібні були докази. Я додав свідчення російських волонтерів, а також бійця, який перебував у полоні разом із сином. Звертався до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця, Ірини Ісопенко. Вони також багато доклали зусиль, дуже допомогли, за що їм надзвичайно вдячний. Всіляко підтримували і в рідній Кіцманській громаді.
Щойно синові змінили статус, справа значно пришвидшилася. Не минуло й двох місяців, як мені прийшло повідомлення: “Молімося за наших рідних, готується обмін”. Далі – сам список, у якому бачу прізвище своєї дитини. Не повірив власним очам!» – зізнається Юрій.
Щоправда, росіяни не одразу відпустили Дмитра. Вони двічі повертали його з обміну – буцімто через помилки в документах. Але пан Юрій переконаний: жодних помилок не було. Просто ворог хотів познущатися над недужим.
«Це така психологічна жорстока гра російської сторони», – вважає чоловік.
БАТЬКО ВЖЕ ГОТУЄ СИНОВІ ВЛАСНИЙ ДІМ
Зараз Юрій Водянчук готується до такого довгоочікуваного приїзду сина. Придбав йому квартиру в сусідньому селі, робить там ремонт. Поки що підготував йому кімнату у власній оселі, щоби Дмитро мав де мешкати на період ремонту.
«Приведемо до ладу квартиру – і вже матиме своє. А ми будемо спокійніші, що у нашого Дмитрика є власний дах над головою. В охоронній фірмі, де раніше працював, уже кличуть назад на роботу. Потроху все налагоджується.
Тепер лише сподіватися, що здоров’я сина відновиться, він зустріне хорошу дівчину, одружаться. Дай Боже, дочекаємося внуків. А ми допоможемо всім, чим зможемо», – замріяно каже Юрій Водянчук.
* * *
Нагадаємо, 19 серпня додому з російського полону повернулися 103 українські воїни. Серед визволених – солдати, сержанти й офіцери різних складових Сил безпеки й оборони України. Наймолодший визволений народився у 2000 році. Вік найстаршого – 59 років. Тоді ж із російського полону повернулися троє буковинських воїнів. Крім Дмитра Водянчука із Кіцманя, ще й 49-річний Сергій Флеківчук із села Спаська Кам’янської територіальної громади та 53-річний Олександр Хованець із Вижниці.
Галина Олійник, Чернівці.
Фото надав Юрій Водянчук
