"Є велика рушійна сила, яка керує нами," – так починає свою розповідь ветеранка праці, жителька села Суховерхова Євгенія Олексюк.
Є що згадувати цій прекрасній, милій, знаній і поважній жінці-професіоналу педіатрії, коли події стосуються її дитинства. Скільки болю відчувається в її щирих словах-думках! Не дивлячись на нелегке дитинство, яке пройшло під час війни, Євгенія Олексюк своєю наполегливістю, розумом, терпінням, великим бажанням допомогати молодим матерям зуміла досягти небаченого успіху і отримати найвищу відзнаку – стати Заслуженим лікарем України!
Всі пам'ятають Вас, дорога ювілярко і низько вклоняються за Вашу нелегку працю.
Здоров'я! Многая літ!
Ювілярку Євгенію Василівну ОЛЕКСЮК вітають голова первинної ветеранської організації села Суховерхів Іван БУЖАК з колективом медпрацівників лікарні.
…Народилась Євгенія Василівна 8 грудня 1935 року в Суховерхові, на хуторі "Погоріла гребля", в селянській, працьовитій сім'ї. Мали своє поле, спочатку два гектари, а потім вже п'ять. Недалеко річка – залюбки купатися.
В господарстві – повно різної живності: корова, свині, гуси, кури. Було біля чого працювати! Тато мав своє ремесло – робив двері, вікна людям. А мама – вона завжди була на полі, з ранку і до пізнього вечора.
Коли малій Жені сповнилося 3 рочки і 2 місяці, то тато на “”шуткову неділю” дав цій маленькій дівчинці шутку в руки і сказав іти пасти корову. Пам'ятає досі, що був дуже довгий мотузок біля корови. Дівчинка здивувалася цьому, а тато пояснив, що корова велика і може вдарити хвостом, як будеш іти біля неї близько, а на довгому мотузку тебе не достане хвостом. Звичайно, тато спостерігав за маленькою пастушкою, але саме так привчав дитину до роботи в сім'ї.
Навіть до школи в перший клас Женька пішла на пару місяців скоріше, бо всі з хутора йшли і вона хотіла. Дівчинка дуже любила вчитись, але навчання тривало недовго. Слово "війна" змінило весь ритм життя.
Тяжкі часи почалися в їхній сім'ї. Дісталося і малій Жені. Тата зразу мобілізували у румунську армію, але в Чернівцях, на пункті збору, якось ситуація змінилися. Не приїхало начальство. Люди мали можливість розбігтися хто куди. Хто повернувся додому, а хто в Румунію. І тато також поїхав у Румунію.
В другому класі Женя вчилася при "румунській" школі, а в третьому – вже була "радянська" школа.
Нова влада починає їхню сім'ю переслідувати. Головне питання: "де твій чоловік?". Якщо протягом двох тижнів мама не дасть їм відповіді, то маму і дівчинку висилають в Сибір. Кожен вечір їх обидвох забирали з дому і "запирали" у підвал на цілу ніч, а вранці випускали. І вже настає остання ніч, оскільки ранком о 5 годині мали вивозити в Сибір…
Та стається чудо! Ввечері отримують лист від батька. Вони з мамою йдуть в Кіцманську поліцію. Їх впустили. Був такий Анісімов, який займався цією справою. Він не вірить, а читати написане не вміє. Тато хитрий був чоловік – текст написав румунськими буквами, але слова були українські. Женька тоді сказала, що вона може прочитати цей лист. І прочитала, де тато писав, що він у лікарні.
Знову маму з дитиною закрили в підвалі. Мама дуже плакала. Вона казала, що Сибір – це дуже далеко, а з собою не дозволяють багато брати. Як вижити? І знову стається диво – їх відпускають додому!
Тато допомагав їм з Румунії, передавав посилки, кликав маму до себе, надсилав "виклики", але так батьки більше своєї долі разом не пов'язали.
Женя закінчила Суховерхівську школу і за вказівкою матері їде поступати у педагогічний інститут, тому що влітку викладачі мають "великі" канікули і донька буде допомагати мамі на полі.
– Знову доля розпоряджається по-своєму, – розважливо ділиться спогадами співрозмовниця. – Я їду поступати з Одаркою Старинською, але вона – в медичний інститут. Ми довго з нею шукаємо мій педагогічний заклад, вже і в міліціонера питались, але так і не знайшли. Тоді, що мені залишається робити: теж несу документи в медичний інститут. В поїзді дуже плачу, хвилююся, що мені мама дома скаже. Ох, і добре дісталося мені від мами! Я її запевнила, що якщо не поступлю, то піду з нею працювати в колгосп. Але таки поступила і стала лікарем. Це було моє, я душею це відчула! І страшенно любила свою роботу!
– Проте перед цим також була своя історія, – продовжує розповідати Євгенія Василівна. – Я вийшла заміж на четвертому курсі медінституту, чоловік мій – тракторист. Саме тому після закінчення інституту дають мені направлення на цілину! А я ще на четвертому курсі інституту вийшла заміж, тож вже була вагітною. Тільки дякуючи Валентині Василівні Гусак, завідуючій здороввідділу, на той час зовсім не знайомій мені жінці, яка ввійшла в моє становище і направила на роботу в Кіцманський район. Так ми з чоловіком почали своє молоде життя на Кіцманщині. Зразу після інституту пройшла ще курси в Києві, народила свою любиму донечку і почала працювати в Неполоковецький лікарні лікарем-педіатром. Дуже хороші люди мене зустріли на роботі. П'ять років я відпрацювала в Неполоківцях. Була ургентною, бо тоді так склалося, що не було кому виїжджати на нічні виклики. Їздила, ніколи не відмовлялася. А вдень була на роботі, не було заміни чи вихідного дня. І я все витримувала, бо дуже переживала за кожну дитинку. Так мене Бог оберігав, що за все життя не було жодного смертного випадку.
Пам'ятаю, як назустріч йде головний лікар Петро Іванович Фівчук і питає мене, чому я не сиджу в декреті вдома. А я ж боялась іти в декрет, щоб не забути все, що вчила!
Одного разу, до мене на прийом прийшла молода мамочка з дитиною. Дитина плаче, аж синіє. Я боюся помилитись у діагнозі і ретельно оглядаю дитинча, водночас запитую жінку чи вміє клізму ставити, чи робить масаж. Задаю інші питання щодо дитини, а та мамочка, виявляється, нічого не знає. Та я ніколи не сварилася з людьми, завжди розказувала, пояснювала.
Я добре знала теорію і любила навчати. Бувало, після роботи і з дому можу декілька разів дзвонити до пацієнтів і цікавитися станом дитини. Були випадки, коли молода мама з дитиною уникала госпіталізації різними шляхами. На те завжди вишукувались якісь причини: то весілля в родича, то просто небажання. Було таке, що й залучалися депутати чи посадові особи з сільської ради, лиш би змусити матір лягти в лікарню з дитиною, щоб не ризикувати життям немовляти.
Був ще і такий випадок. Молоді батьки, в яких дуже захворіла дитинка, замкнулися в хаті на ключ і нас, лікарів, які приїхали на машині “швидкої допомоги”, не пускали. Прийшлося шукати інший вхід і до хати все таки попали. Дитину госпіталізували, а головне – спасли. Перших п'ять років було важко працювати, але і дальше було не легше. Тепер, звичайно, не так. Молодь свідома, обізнана. Багатьох змін зазнала і медицина.
А в моїй сім'ї -- династія медиків! Дочка Марія Василівна Ключка – завідувачка дитячим відділенням в КП "Кіцманська БЛІЛ", зять Микола Орестович Ключка – хірург, внук Валентин – кандидат медичних наук, працює в інституті нейрохірургії в Києві. Лише внучка – бухгалтер на фірмі в Чернівцях. Горджуся своїми правнуками. Їх у мене троє. Всі спортсмени! Правнучка Леся в першому класі, а вже чемпіонка України з художньої гімнастики. Двоє правнуків-хлопчиків – чемпіони України з боротьби.
— А ще я маю город, який сама обробляю, – раптом змінює тему розмови ветеранка медицини. – Ніколи нікого не наймаю. В підвалі 7 сходинок і я їх потихенько долаю. Люблю порядок: все в мене поділено, все окремо: картопля насіннєва, на їжу велика, буряки, морква. В руках силу маю, а Бог здоров'я ще трохи дає, хоча є і хвороби. Зрубали горіх на городі, то я сама з паличкою ті дрова на візочку за два дні перевозила.
Я хочу побажати вам всім дожити до моїх років і бути в повному розумі, і в хворобах вікових, які піддаються лікуванню.
І дуже хочу дожити до нашої Перемоги! Я ходжу до нашої православної церкви України і щиро молюся, щоб якнайшвидше настав цей день, коли всі жахіття війни закінчаться!
Дарія БАБЮК, заступниця голови ради Чернівецької районної ветеранської організації України.
