– Моє дитинство проходило, як і у всіх дітей, – продовжує ткати нитку спогадів поважна співрозмовниця. – Це були воєнні роки. Напевно, цим сказано все. Голод, холод. Мама з татом були хорошими людьми. В сім'ї нас було двоє дітей. Батьки ніколи нас не ображали, завжди ставилися з розумінням. Я не дуже любила вчитися в школі, але любила працювати.
Батьки і не наполягали на моєму навчанні, бо самі працелюбні.
Після школи пішла на роботу в місцевий колгосп ім.Крикливця. Сапала на полі разом зі старшими жінками. Важко було в ланці, але я не відставала, бо до роботи звикла змалку, ще бувши школяркою, допомагати мамі поратися біля свиней на комплексі. Найбільше я любила роботу на колгоспній фермі, любила свою стайню з коровами, любила свиней.
О п'ятій годині ранку уже на роботі, лише через толоку пробіжу – і на фермі. Спочатку корови доїла вручну, в мене на обслуговуванні було 30 корів. Тяжко було роздоювати нетелів, а я мала їх аж три пари. Згодом вже були в мене два доїльні апарати. Робота важка, але вона мені була до душі. Я завжди працювала чесно. Ніколи води в молоко не доливала. а молоко завжди вимірювали, щоб знати скільки надоїла кожна доярка і яка його жирність.
В нас був хороший голова колгоспу Іван Петрович Скрипка, на жаль, нині вже покійний. Дуже хороший господарник був і про людей дбав. Скільки стайнів побудував!
Одного разу міряли скільки я молока надоїла, а Іван Петрович мені каже: "Ти молодець, маєш З літри зверх норми". Мені було приємно це чути від голови. В нашій стайні було вісім доярок, по 30 корів мала кожна. До 8.30 години дойку корів закінчували, а вже об 11 годині пускали худобу пасти траву десь на 1,5 години. Тоді і молока буде більше. І водички давали їм пити. Йшли всі доярки з коровами на пасовисько, тому що треба було за худобою слідкувати: дорога, машини їздять.
Наші корови завжди були чистенькі. Скотарі доглядали, вичищали, підстеляли солому під них. Це така в нас була вимога по чистоті. Влітку трактор роздавав коровам в стайні їсти. А десь в листопаді завозили жом, силос і почергово по 4 доярки готували коровам "запарку".
Тяжко було, але й весело. Ми співати любили. А ще підводили підсумки по надою молока два рази на місяць і вручали переможцю премію на колгоспних зборах. Що саме? Це могло бути два метри матеріалу на кофту або пляшечка одеколону. Як ми гордилися цими подарунками! Бо це ж не всі отримували. А я отримувала і була щаслива. Так і пройшло 28 років трудового стажу лише в колгоспі.
Молодою дівчиною я вийшла заміж за лашківського хлопця.
Прожили життя з чоловіком дуже добре, разом були 50 років, але нині він вже покійний. Побудували кухню, стайню. Четверо діток появилися в нас на світ. На жаль, син помер молодим хлопчиною.
Все життя старалися з чоловіком їм допомагати, а тепер і сама з пенсії щось відкладу і приємно зробити "подаруночок" для дітей, внуків, маю вже правнуків. Всі троє дітей хочуть взяти мене до себе, але я зі своєї хати нікуди не хочу йти, я просто її люблю…
Якщо Бог дасть мені дожити до березня наступного року, то мені буде 86 років. Стараюсь вже нікуди сама не ходити з дому, бо букет різних хвороб назбирала. А мої діти мене всім забезпечують. В холодильнику все необхідне є.
Ще й возять мене в гості до своїх сімей у Чернівці, Витилівку, Лашківку, беруть мене на зиму до себе. Бачу, що радіють мені. І це дуже приємно!
В господарстві в мене є кури, пес і два коти. Мені не скучно, бо маю з ким поговорити чи посваритись. Один кіт неслухняний, то йому трохи перепадає від мене. Якось мої коти принесли і поклали перед порогом п'ять штук хом'яків. Звичайно, сварилася з ними…
Я не сиджу в хаті без діла. Я ткала торбини, коверці. Спати не можу. Якби лиш не виключали світло, бо ще “накладаю” сорочки. Слава Богу, маю кому дати, адже і внуки є, і правнуки.
А навесні садила картоплю на городі, сіяла грядки. Як скучно, то біб чи фасулі теребила…
Пенсія є регулярно, хоча невелика, але дай, Боже, щоб її нам і надалі виплачували, бо розуміємо, що біда в нашій країні через цю кляту війну з ворогом. Все надіюсь, що ось-ось вона закінчиться. Прошу в Бога Перемоги! Бо гинуть діти…
Моя внучка, Аня Фурман, в Лашківці волонтер і я їй допомагаю, як можу. Вона – директор Лашківського дошкільного закладу. На роботі не відпочиває, та й у вільний час працює, бо волонтер. А ті люди, які приходять постійно їй допомагати, думаєте, не мають вдома роботи чи не мають своїх домашніх проблем?! Ще і приходять не з "пустими " руками.
Я дивлюсь, як вони працюють, скільки переробляють і м'яса, і продукції з городу, щоб мати що відправити нашим захисникам на фронт. Люди привозять, дають, діляться, як кажуть, своїм куснем хліба, бо розуміють, що допомогти треба нашим воїнам.
Волонтерство не оплачується, тому лише людина з добрим серцем і чистими помислами може бути волонтером. Вірю, що їх в нас багато!
Надіятись в цей час можна лише на себе. Я також допомагаю, чим можу. Вже стільки горіхів перетовкла, аж не віриться, що я змогла це зробити. Бо то все треба хлопцям на фронті. І щомісячно зі своєї невеликої пенсії віддаю по 200 гривень на волонтерство. Мені не жаль, лиш би підтримати наших захисників. Як їм, цим дітям, воювати в дощ, сніг, мороз чи спеку? Кулі свистять над їхніми головами. А вони нас захищають!
Ми вдома, у нас тепло, бо є газ. Є телевізор, ванна, щоб покупатись. А в них, на фронті, окопи, болото. І чи спека, а чи холод, тримають оборону.
Тому нема чому нам жалітися на життя. Треба всім донатити, бо фронт вимагає багато різного всього.
А ми всі хочемо Перемоги і віримо нашим славним захисникам рідної України.
Дарія БАБЮК, заступниця голови ради Чернівецької районної ветеранської організації України.
