"Ніколи не думала, що ще раз на мій вік випаде війна тяжка і жорстока, на мою землю нападе наш клятий сусід", — зі сльозами говорить ексголова ветеранської організації Шишківців Магдалина Василівна Гулей.
Пам'ятає війну 1941 року. Їй на той час було 6 років.
…На подвір'я її батьків заходить цілий взвод наших солдатів в брудних гімнастерках, мокрих "онучах".
Ідуть в стодолу, бо там є багато соломи і є можливість розстелити її і лягти. А мама, тим часом, варить баняк барабулі, щоб могли солдатики наші поїсти. Їх відправляли до Польщі. Саме там багато з них залишилися вічно лежати в землях польського воєводства.
Це були дуже тяжкі часи. Ні газет, ні радіо не було. Але, люди були дружні.
Тяжкі спогади один за одним виринають в пам'яті Магдалини Василівни і сьогодні. За селом Шишківці в напрямку до Стецеви є долина, тече потічок, є горб. Цю долину називають Вертепом. В селі було до 20 хат, в яких проживали єврейські сім'ї. Мали свої магазини, ділянки поля.
Жили в селі всі дуже дружно, немов одна велика сім'я. Але на той час була румунська влада. Прийшов наказ всіх євреїв з навколишніх сіл Киселева, Борівців, Малятинців і Шишківців звозити в цю долину. Цих приречених на смерть людей було до 200 осіб.
Магдалина Василівна не може розказувати про це жахіття без сліз. Пам'ятає, як син ніс на руках стару матір – єврейку, яка сама не мала сили іти. Всіх жінок загнали в стару хату, в якій була корчма, а чоловіків, через дорогу, в стодолу. Протягом 2-3 днів вели селом євреїв. З хат нікому не можна було виходити. З місцевими хлопцями допризовного віку проводили навчання, називали це "інструкція". А ще вони копали шанці глибокі, "дикунки", там можна було сховатися. Спочатку виводили чоловіків і на очах жінок і дітей їх розстрілювали, а потім стріляли в жінок, а потім в дітей. Їх ставили над "фосою" — ровом. Стріляли "граничери" (румунські солдати) в євреїв, їх примушували стріляти! Розказували, що багато з "граничерів" "сходили з розуму", не витримували цих страхів знищення єврейських сімей. Була одна красуня єврейка на ім'я "Нейма", яка мала можливість втекти, але вона не захотіла, сказала, що весь мій рід тут і я буду до кінця з ними.
Є свідчення того, що ще протягом 2-3 тижнів" рухалась земля" на місці розстріляних євреїв.
Це все закарбувалося в пам'яті Магдалини. Вона ходила до тих чоловіків, які копали ями, розпитувала і згодом ці страхіття розкрила в статті "Забута могила ", яку надрукували обласна і районна газети.
Як результат, єврейська громада приїхала і побудувала на долині Вертепу "Семисвічник" в пам'ять розстріляних єврейських сімей. Односельчани і сьогодні не обходять це місце поховань, світять свічечки і пошепки читають "Отче наш".
Як склалася доля Магдалини Василівни Гулей? Сама родом з Шишківців. Закінчила 10 класів, педагогічне училище, університет.
Працюючи "піонервожатою" в рідній школі, мала змогу розкрити свій талант організаторських здібностей. Любить роботу з дітьми. Шкільні вечори відпочинку, різні сценарії до свят надихали Магдалину Василівну до нових звершень. Згодом вона стає керівником класу.
Жила школою, своїми учнями. Випускники Магдалини Гулей часті гості в неї вдома на свята. В такі дні вчителька повністю поринає в щасливі дні спогадів зі своїми вже дорослими учнями.
Магдалина Василівна — людина неспокійної вдачі. Її ніколи не буває скучно. Завжди в русі, серед людей. Люди рідного села обирали Магдалину Василівну головою ветеранської організації. І так приблизно 30 років Магдалина Василівна віддала цій прекрасній громадській посаді.
Саме Магдалина Василівна зуміла організувати співочий гурт "Світлиця", куди увійшли жінки з прекрасними, зачаровуючими голосами. Це — Марія Танасійчук, Марія Гавдун, Марія Панченко — всього десь до 15 жінок села. Їх репертуар складався з народних, давніх пісень, які співали в ланці в колгоспі, а також ще їх прабабусі.
Чудовий голос і сьогодні в Магдалини Гулей:
- “Буковино, ти зелена.
- В три ряди посаджена
- В три ряди, три рядочки
- Червоної калиночки”...
Де тільки не виступали дівчата "Світлиці". Їх гостинно приймали сцени Чернівців, всіх навколишніх сіл, а найбільше – рідні Шишківці.
"Світлиця" зародилася в серці Магдалини Гулей, коли вона побувала в своєї родини, в Канаді. Там, далеко від рідної домівки, співають наші шишківчани в національному одязі: вишитих сорочках, горботках, кептариках. Співають наші давні пісні. А ще вони побудували церкву в Едмонті, де моляться на рідній українській мові. Пригадує, і горда тим, що в далекі 70-і роки церква в Шишківцях почала проводити богослужіння українською мовою. Першою, хто відстоював в церкві свою мову, була Магдалина Гулей.
На рахунку Магдалини Василівни безліч проведених в селі вечорів відпочинку. Згадує, як проводили свято свого роду: в сільському клубі накривали столи, кожний хотів виступити і розказати про свій рід, було цікаво, хто найбільше знав. Але перед цим Магдалина Василівна зустрілася з людьми, розказала про свою ідею роду.
Адже з людьми треба говорити, їх треба заохочувати.
А свято вулиці… Серед дороги розкладали столи довгі-довгі з різним начинням. "Замащували піч". Завжди ведучою, як і сценаристом, була сама Магдалина Василівна.
У дитинстві Магдалина мала улюблену спідницю з великими червоними квітами, вишиту сорочку. А парубки були в білих портяницях, окрайках, боярках широких. І такі хлопці запрошували дівчат до "данцю". Ох, які це були щасливі дні! А коли наступав піст, до їхньої хати мама запрошувала жінок-односельчан. Вони приходили з "кужелями", пряли і багато тоді розказували бувальщин, співали пісні. Мала Магдалина любила такі вечори.
Згадує, що в селі не їздила жодна машина, бо їх просто ніхто не мав.
Магдалина Гулей говорить, що було б на пенсії скучно, якби вона просто сиділа вдома. "Головне, щоб ще довго на старості в людини була пам'ять", тому треба працювати над собою.
Магдалина Василівна написала книгу: "З любов'ю до тебе, праотчий краю". Дуже-дуже велика об'ємом пророблена робота.
Історія та карта села, сільські обряди, звичаї, пісні, побути предків, кількість людей, які загинули у війні, та вдів, ветеранів війни, організація колгоспу, борці за незалежність, історія школи, церкви, ким стали випускники школи, про першого шишківчанина, який здобув вищу освіту, про пам'ятник у Вертепі, мамина сорочка, не вигадані історії, прислів'я, вірші, смішинки, різні фотографії. І це далеко не вся тематика в цій книжці.
Частим гостем в неї вдома і другом творчості був шанований всіма Кузьма Смаль з Кіцманя. Години спілкування з цією прекрасною людиною пролітали швидко.
Магдалина Василівна разом з чоловіком Петром вже 46 років живуть "душа в душу", радіючи прекрасним діткам Григорію і Марусі, і їх чудовим сім'ям. Велика підтримка від них, турбота за своїх батьків.
"Відвідують, ніколи поганого слова від наших дітей не чули, все хочуть нам чимось допомогти, тому і прожили ми гарно всі роки в повазі", — усміхаючись, говорить Магдалина Гулей.
А перед вікнами їхнього будинку клумби з різними квітами. Ось розквітнуть квіти і буде довгоочікувана Перемога над клятим ворогом!
Радіє, що в їхньому селі завідувачка дитячих ясел Марія Драпак разом з односельцями відправляє допомогу нашим воїнам. Люди села згуртувалися проти ворога.
Готують різні страви, купують все, що потрібно для фронту. Вірять в Перемогу!
Магдалина Гулей "передала своє керівництво" ветеранами такій же завзятій жінці шишківчанці Марії Григорівні Федик.
Приємно працювати, коли в усьому відчуваєш допомогу з боку старости села Олексія Добровольського.
І надалі надіємось на співпрацю.
Дарія БАБЮК, заступник голови ради Чернівецької районної організації ветеранів України.
