Учасник бойових дій Микола Ахтемійчук з м.Кіцмань служив у 128 Закарпатській бригаді, у роті вогневої підтримки. У бою під м.Соледар військовому градами відірвало праву ногу.
"З міської ради, військкомату ще на початку АТО, прийшли і сказали, щоб я йшов воювати", — розповідає Микола. Чоловік відповів: "У мене дружина, діти, хто їх буде годувати, одягати?". Тоді йому сказали, що якщо почнеться війна, то він повинен негайно з'явитися у військкомат. 5 березня 2022 року, коли вже почалося повномасштабне вторгнення, Микола чергував у лікарні, йому зателефонували та сказали йти у військкомат. Він прийшов додому, взяв теплі речі і одразу відправився туди. Навіть жодної думки не було не йти.
...Після школи Микола вчився у технікумі на агронома. Потім його, вісімнадцятирічного юнака, призвали на службу в армію — був зв’язковим артилеристом. Всі два роки служив у Львові.
Коли росія розпочала війну, Микола Ахтемійчук став учасником самооборони у м.Кіцмань. Чоловіки організували збори, потім їм зателефонували, і з с.Мамаївці, з с.Малятинці, з м.Кіцмань — зібралося 7 людей і вони разом вирушили на війну.
«Я сказав дружині, – говорить Микола, – це наша війна, бо молодих, у 25 років, шкода, вони ще не бачили того життя». Миколі тоді було 43 роки. Він розумів, що хто, як не він, піде воювати.
Солдат згадує, що коли вони приїхали у Запорізьку область, то побачили, як загарбники знімали там українські прапори, дорожні знаки і обстрілювали всі хати, будинки, де знаходили форму воєнних, які воювали ще в АТО. «Люди все залишали і ховалися по підвалах – думали скоро вернуться додому. Тоді вже робили зелені коридори і людей вивозили на вільну територію. А окупанти заходили у чужі домівки, як у свої, брали машини: «москвичі», «жигулі», вантажні, різну техніку і все відправляли до себе додому, — пригадує учасник бойових дій.
Микола переповідає, що коли росія почала обстріли неочікувано, о 4 ранку, на вулиці було ще морозно, та люди втікали роздягненими, рятуючи своє життя. Лишалося по 5-10 лежачих стареньких у кожному прикордонному селі. У стайнях була прив’язана худоба, закриті кури. Потім танк заїжджав і все обстрілював. Окупанти зрівнювали село з землею…
Наш земляк спочатку був на фронті у Запорізькій області, Гуляйпільському районі, с.Гуляйпільськ, а потім рота переїхала у с.Чарівне, там тримали оборону, воювали 82 мінометами. Відстоювали атомну ГЕС, бо ворог зайшов від Керченського моста і напав на Таврійський, Гуляйпільський, Горіхівський райони.
Микола розповідає, що вони бачили на передовій бурятів, а за ними – кадировців. Окупанти взяли кілька районів Запорізької області.
«Там було дуже жорстоко, цілодобово обстрілювали танками, гарматами, саушками, градами. Потім нас перекинули на м.Марїнка Донецької області. Там ми мали два танки, я був у мінометному взводі. Почався тісний бій, ми повинні були захищатися, але не хватало техніки, було тільки кілька волонтерських машин. А росіяни за териконами тримала свою важку техніку. Ми бачили бурятів. Але мене найбільше вразило те, що у ямі лежали мертві молоді росіяни. Тоді я зрозумію, що росія відправила на війну молодих призовників. Там, за териконами, загарбники знали, що ми прийдемо, і чекали на нас – ми понесли значні втрати», – стверджує Микола.
Він розповідає, що росіяни набудували бліндажів – у ямі такі чотири бетонні стіни, – і там ховали зброю. Так за 8 років окупації вони накопали багато бліндажів, окопів, траншей. Готувалися до війни ще за АТО.
З невимовним жалем Микола констатує, що наших там багато загинуло, зі ста – 50 людей, потім ряди доукомплектували. Солдатів знову відправили на Запорізьку область, а звідти на Херсон.
«У Херсоні наші відтісняли агресора по 20-30 км за день, відігнали їх аж за річку. У наших вже була техніка. Ворог не втрутився у ту половину Херсона, яка офіційно була звільнена. «Коли ми зайшли у Херсон, – розповідає воїн, – то люди плакали з радості, зустрічали нас з прапорами, квітами».
Ставало все холодніше, болото, заморозки. Військові перебували у Херсоні майже місяць, а тоді їх переправили у м.Соледар, під Бахмут. Дорогою вони минали заводи, шахти, спальні райони. Проходили м.Часів Яр. У м.Соледар солдати потрапили під обстріл. «На фронті вдень мало що ставалося – все відбувалося вночі. Ворог спостерігав за нашим пересуванням з териконів. Ворог бачив нас, як на долоні. Вони були зверху – а ми знизу. Нас постійно обстрілювали. Ми пересувалися на волонтерських машинах, мали буси «Фольцваген» Т4, Т5, а у загарбника були БТР, бойові розвідувальні машини», – розповідає військовий.
Батальйон перекидали з м.Запоріжжя на Херсон, потім на Донецьк.
– Було болото. Грунт то розмерзав, то замерзав – і замісилася каша. Тяжко було ночами добиратися до м.Соледар. У нас не було снарядів. Нам передали по рації, що на наших нападає танк, і ми мали команду захищатися. Нас було четверо. Ворожий дрон висів вгорі і нас побачили. Вороги отримали з дрона наші координати і нас накрили градом. Мені відірвало ногу. А моєму побратиму відірвало п’яту, він ще потім воював на передовій, поки також не втратив ногу. Ті двоє наших хлопців, які вціліли, також поранені. Один на реабілітації, а інший – у госпіталі. Є такі солдати, які по два рази були поранені, і знову йшли на фронт. Є такі, які контужені, є такі, які без очей», – зазначає учасник війни Микола. Він служив з 5 березня 2022 р. і був поранений 13 грудня 2022 року. Його рідний брат воює з березня того ж року і дотепер. Його чекають вдома дружина і діти.
…Миколу та інших важких поранених спочатку відвезли до м.Краматорськ. Боєць розповідає: «Я був під наркозом. Коли отямився після операції, мені сказали, що я у Дніпрі. Звідти і відправили до Львова. Воїни їхали добу у потязі з м.Дніпро до м.Львів. Хвилювалися, щоб не бомбили, бо перед тим було, що у м.Дніпро вороги розгромили потяг і наші солдати загинули…
Поранених військових завезли у госпіталь. Микола на той час вже переніс три операції. Але аж на шостій операції ногу зашили. І тоді з госпіталю відправили у Львівський реабілітаційний центр «Галичина». Там працівники доглядали за старшими людьми, а тут привезли 35 тяжкопоранених: без рук, без ніг, хтось взагалі без кінцівок. То не всі медсестри витримували і розраховувалися з роботи…
Коли військові були у реабілітаційному центрі, то люди не знали, що вони там – і ніхто до них не приходив, було дуже тяжко і сумно. Тільки дружина і діти приїжджали до Миколи, коли він був на реабілітації. Потім поранених знову перевели у госпіталь. Туди вже приходили волонтери, приносили їжу, теплі речі. А потім воїнів повернули у реабілітаційний центр уже на півроку. «Там отримав протез і під час реабілітації вчився на ньому ходити. Я пройшов комісію МСЕК і ВЛК, яка прийняла рішення, що я втратив працездатність на 80% і не придатний для війни», – говорить солдат.
З 26 червня Микола Ахтемійчук вдома. За ворота майже не виходить. Друзі вислали йому електричну коляску для пересування. Пропонували ще їхати на реабілітацію, та вдома і стіни лікують.
А війна триває, і в з ненависним ворогом борються кращі сини України. Перемога обов’язково буде за нами!
