Ми в редакції пофантазували, якби пам’ятники могли говорити, що б вони розповіли. Фантазували трішки з гумором, щоб додати позитиву в заклопотані і часто сповнені не надто приємних новин будні.
Що б розказав пам’ятник нашому найвідомішому земляку Володимиру Івасюку? Адже він багато бачить протягом дня (а ще більше цікавого — вночі), що часом так і хочеться з ним поговорити.
На день народження мені завжди приносять багато квітів.
Колись Івасюк скинув пам’ятник Леніну
Коли мене встановлювали в 1999 році в центрі рідного Кіцманя, я дуже хвилювався. Адже одразу згадалась історія, як сам Володимир Івасюк у цьому ж місті в радянські часи скинув постамент Леніна. Ну випадково це сталось, не подумайте. Запахло «статтею», і не просто адміністративною за хуліганство, але кримінальною — «за наругу над святинею». А компанія друзів-випускників школи хотіла ж тоді благе діло зробити — вдягнути на лису гіпсову голову Ілліча свого каптура, аби не мокла під дощами і снігопадами. Хтось із товаришів поліз натягати, аж раптом картуз разом із Леніним, котрий до п’єдесталу не дуже й надійно був прикріплений, опинилися на землі. І Володимира Ілліча зібрати з маленьких друзків до купи вже було неможливо. Відтоді мене постійно мучить думка: чи не заманеться комусь необережно натягти шапку й на мою голову.
Чую розмови різних людей
А стояти тут цікаво, все чую, всіх бачу. Приємно споглядати на молодих матусь і батьків, які з колясками гуляють парком, не раз заглядав у конспекти студентів Кіцманського коледжу — продовжую разом з ними навчатись, а ще скажу вам, малюють вони непогано. Один викладач вийшов навіть дуже схожий на себе в пориві злості.
Коли на місто опускаються сутінки, стає ще цікавіше. До лавочок у сквері сходиться молодь, тусять, веселяться. Раніше більше спілкувались, соняшник лузали, а тепер безперервно сидять у своїх смартфонах, бо тут є безкоштовний вай-фай, стрімлять, і я часто потрапляю у кадр. Вранці комунальники, правда, мають що прибирати після них. Лиш я один їм щоразу співчуваю.
Мені приносять квіти навіть президенти
Найбільше шуму-гаму тут зазвичай перед виборами. Хто з відомих політиків тільки не приходив до мене, навіть президенти. Ну хоч квіти всі несуть, як моральну компенсацію, певно. Бо так уже наслухався їх, що якби ішов на вибори, то не знав би за кого голосувати — всі такі добрі, розумні, так люблять Україну і свій народ. Навіть повірив би їм, якби не чув увечері, що говорять про них люди на площі…
То Юлія Тимошенко принесла ніжні рожеві троянди, зі сцени промови толкала. Але якось скучно, ніхто не співав. То Віктор Ющенко квіти до моїх ніг простеляє, нагадує, що саме він присвоїв звання Героя України Івасюку.
А недавно Петро Порошенко приїжджав. Я спочатку не зрозумів, що то коїться. Тиждень до події дивні молодики все тут ходили-роздивлялися, обнюхували, клумби перекопали. А в день зустрічі з кіцманчанами металевим парканом вхід на площу обгородили, стільки військових я тут ще не бачив. Гарно співав Тарас Чубай, ще й пісні Володимира Івасюка виконав, то приємно. А потім прийшов Петро Порошенко з великим букетом червоних троянд, які адресувались, звісно ж, мені.
Але що мені з тих квітів? Аж он дві файні дівчини вирішили з цим букетом сфотографуватися — і так, і сяк позують. «Хоч їм з них радість — нові фоточки в соцмережах будуть. Аби лиш хлопець чи чоловік не приревнував», — собі думаю. А того ж дня ввечері чую, як жінки пліткують між собою, мовляв, чи бачила фотографії з шикарним букетом, хто ж його їй подарував? І різні припущення, аж всіх імен потенційних «підозрюваних» не запам’ятав.
Люблю, коли довкола людно і гамірно
Взимку поруч зі мною кладуть ялинку, вищу за мене, діти водять хороводи, розказують віршики, співають. Та й на моє день народження щороку організовують гарний святковий концерт, поважні співаки приїжджають і наші талановиті діти і викладачі музичної школи виступають. Не дають, слава Богу, моїм пісням піти в забуття.
Діти з моєї музичної школи співають "Червону руту"
Молодь активно читає і обговорює якийсь новий місцевий сайт Kitsman.City. А ранок п’ятниці теплого погожого дня часто проводжу із пенсіонерами, які тут люблять огляд преси робити. Найчастіше читають районку «Вільне життя» — в кого який ювілей, хто, коли і чому помер, оголошення, як оформити субсидію, чому знову комуналка дорожчає. Ох скільки ж турбот в цих людей…
А зараз щось так одиноко мені, такий дощовий цей травень, людей на вулиці мало, а ті, хто спішить з парасольками в руках, надовго не затримуються, хіба перекинутись словом зі знайомим перехожим. Навіть вай-фай не рятує. Тоді в голові стільки думок, як ось зараз, що вирішив із вами поділитися.
