"Брати інтерв’ю у своєї рідної бабусі, яка була очевидцем подій на війні - це емоційно і складно", - пише студентка-журналістка Надія Полуніна. Але зберегти ці свідчення важливо, щоб світ знав про злочини російських окупантів, які принесли смерті на нашу землю і примусили покинути рідні домівки мільйони українців.
Вона прожила і проживає насичене життя з купою гарних моментів. Народилася Лідія в Молдавії, а у 80-х роках емігрувала разом із сім’єю до України та безсумнівно вважає, що це її рідна країна. В молодості жінка працювала кухарем у Чорнобилі після жахливої катастрофи, що сталося у 1986 році. Тож, згодом, Лідії, як працівнику, дісталася квартира в Бучі, де вона проживала з 1987 року, а у 2015 році переїхала до Гостомеля по цей день.
Жінка дуже любить сільське господарство, тому весь лютий планувала поїздку в селище на Миколаївщині, де живуть її діти.
АЛЕ... Російська Федерація перекреслила всі плани і вторглася на українські території з так званою “спецоперацію”.
З перших днів початку війни російські військові в’їжджали колонами до Гостомеля із білорусько-українського кордону.
“Спочатку вони почали громити аеропорт “Антонов” де були наші українські літаки. Я чула постріли та вибухи, з вікна бачила дим…
Я була вдома одна, а дочка Оля була на роботі в місті Ірпінь. Я дуже за неї переймалася, бо там теж почалися бої, а автобусів, щоб повернутися не було. Згодом, ми були вже разом, все закрили, сиділи тихо, щоб ніхто нас не побачив”.
Жінки проживали в ЖК “Ягідка” біля Лісної Бучі. Вже приблизно з 2 березня російські танки оточили їх будинок.
“Вони були всюди... горіли вже будинки біля нас, горіли машини. Ми ховалися у ванній, це було одне з надійних місць. Бомбосховище в нашому будинку вже було переповнене. Але ми не могли піти в укриття, якби, навіть, була можливість. У мене травмована нога, і я не можу довгий час сидіти на одному місці”.
Ще у далекому 2004 році бабушка травмувала ногу в поїздці (автобус дуже різко пригальмував і жінка впала із сидіння на ногу). Отримала складний перелом, були операції…але все одно біль її не залишає.
“Одного дня почалося найстрашніше - російські військові почали стріляти в наш будинок. Ми були у ванній, а коли вже настала тиша - вийшли та побачили, що від наших вікон майже нічого не залишилось”.
Лідія розповідає, що донька взяла ДСП, що залишилися після ремонту квартири і почала забивати цвяхами до коробки вікна. Потім брала теплу ковдру і також забивала. Світла, газу не було, а на дворі - 7 градусів, тому потрібно було якось рятуватися від холоду.
“Страшно було, коли в квартиру зайшли троє російських військових з автоматами. Напередодні нам повідомили, щоб ми відкрили двері, бо вони мають ходити перевіряти квартири, і якщо не відкриємо - вони все одно зайдуть!”.
У кімнату до бабушки зайшов військовий і вона йому промовила:
“Сынок, что ж вы делаете? Почему вы на живых людей наставляете автоматы?”
“Это не мы, нас заставляют! Если не мы - так кто-то другой!”, - відповів військовий та вийшов з квартири.
“Потім в нас закінчилася їжа, не було води. Тому донька вирішила йти шукати ці необхідні речі для життя. В страху, але йшла. Олю зупиняли російські військові, перевіряли сумку, шукали телефон (їх розбивали). Донька йшла повз трупи, повз танки..
На щастя, все обійшлося, і вона знайшла воду у своєї колеги, в якої залишились запаси. З їжі знайшла тільки лаваші. Оля купила їх у продавця біля нашого будинку саме тоді, коли наступила тиша з боку окупантів. Лаваші для нас були порятунком на деякий час!”.
Знайшлися люди у яких були генератори, вони позливали з усіх машин бензин, щоб люди зарядили свої телефони та мали шанс на евакуацію, що було неможливим в той період через оточення міста з усіх боків та замінування мостів воєнними РФ.
Також у жінок одного разу була можливість зварити суп на вогнищі позаду дому.
“В нас була надія на евакуацію, мої внучки весь час нам телефонували, підтримували, та шукали можливості виїзду. Нарешті настав цей день, день нашої можливої евакуації. Нас повідомили, що приїдуть автобуси до Гостомельської ради. Ми зібрали речі та пішли, волонтери сказали прив’язати до себе або накинути якусь білу тканину, що ми і зробили.
Багато людей залишили своїх тварин закритими в будинках та квартирах. У нас є кіт, ми його забрали з собою, він відчував страх, тому був слухняним та мовчазним, завжди біг разом з нами до ванної кімнати, коли починалися вибухи…”
Жінки дібралися до Держради, все чекали і чекали евакуації, але автобуси не приїхали. Волонтери повідомили, що потрібно дібратися до Бучанської виправної колонії, яка вже давно закрита. Достатньо довгий шлях, щоб йти пішки, тому це зайняло багато часу. Дійшовши до місця призначення, близько 5 години вечора, волонтери повідомили, що евакуації не буде. Повертатися не можна було, тому всі пішли в бомбосховище, що знаходиться на території колонії.
“Дякую волонтерам! Вони нам допомагали. Надали стільці та матраци, хоч і трохи вологі (які знайшли)”.
У бомбосховищі просиділи цілу ніч…
В обід наступного дня волонтери дали надію на виїзд, і сказали людям спуститися до перехрестя біля колонії.
“Але раптом почали приїжджати російські танки. Ми тікали з дороги до будинків. А окупанти вийшли і сказали нам, що ніхто нікого евакуювати не буде, вони не пропустять автобусів”.
Жінка розповідає, що волонтери довго думали, що робити, а потім сказали знову кудись йти, а саме до Гостомельського склозаводу “Ветропак”.
Але Лідія не могла вже йти, постійно падала, і потім сказала:
“Йдіть вперед, йдіть самі, ви маєте поїхати! А я залишусь тут!”
На цьому моменті її розповіді ми разом розплакались…
“Все-таки я пішла, мені знайшли палку на яку я спиралася. Але йшли важко, земля була всюди замінована, можна було йти тільки по тротуару, бо по дорозі їздили російські танки”.
Лідія дійшла до склозаводу, куди на той час приїхало близько 50 автобусів та багато легкових машин. Волонтери помістили жінок до машини та разом вирушили до Білогородки (Київська обл.), де їх зустріли, дали їсти та води, а потім посадили на автобус до Київського залізничного вокзалу.
Дорога була довгою, їх зупиняли на кожному блокпості. Жінки пробули ніч на вокзалі, а ранком відправилися потягом до Львова.
“В нас не було можливості взяти їжу на вокзалі, але на зупинках до Львова, люди заходили у вагони і роздавали їжу. Дякую цим людям! В них велике серце!”
У Львові вони переночували у знайомих сім’ї, які ж ранком посадили жінок на автобус до польського кордону.
Лідія має доньку Тетяну в Польщі, в місті Щецин. Тому вони не роздумуючи поїхали до неї. Спочатку з кордону на автобусі до Варшави, а потім до Щецина, де їх зустріла зі слізьми на обличчі Тетяна.
Цього року Лідії виповниться 70, ювілейний рік! Вона шкодує, що святкувати буде в Польщі, а не вдома, але найголовніше, що в безпеці!
