Двадцятиоднорічна Соня через війну стала переселенкою, як і мільйони українців. Її чоловік залишився в Україні. «Відразу підписав контракт і поїхав у Київську область», — каже Соня. А дівчина взяла свою двомісячну доньку і поїхала до Польщі. Чоловіку – 27, ще у 2014 році він пішов добровольцем у лави Правого Сектору, тож має бойовий досвід.
– Пам’ятаєш 23 лютого, день, перед початком масштабної війни? Чим ти займалася ?
– У нас був звичайний день, я із донькою чекали Вову (чоловіка) із роботи, звісно, постійно моніторила новини, ми чекали…
– Яким був психологічний стан у перший день війни?
– Не була розгублена, більше заспокоювала рідних, ніж себе.
Сім'я проживала у с. Щурин, що на Волині. 26 лютого дівчина поїхала у рідне місто Луцьк до батьків. Біля їхнього будинку не було бомбосховищ чи типових укриттів, єдиним варіантом укриття, у разі пострілів чи вибухів, міг стати залізний стіл на кухні. Страшно уявити, що відчуває мати маленької дитини, коли не може її захистити.
– Скажи, будь ласка, чому поїхала саме в Польщу? Це був твій особистий вибір ?
– Не мій вибір, а вибір чоловіка, ще до війни ми це обговорювали. Його сестра Катя тут, в місті Щецин. Зараз я жалкую, що погодилася, краще б залишилися з донькою в Україні, моя місцевість в безпеці. Здається, що я займаю тут чуже місце, а комусь воно необхідніше.
– Що ти маєш на увазі «я займаю чуже місце»?
– Перед тим, як я поїхала, моя подруга звинуватила мене в тому що я покидаю свою країну і назвала "щуром". Ці слова на мене вплинули ось таким чином.
– Але Волинь межує з Білоруссю, та й будь-якої миті безпечна територія може стати небезпечною...
– Так, розумію, але я така людина, що вірить в силу своєї думки, як сама собі побажаєш — так і буде!
– Яким був ваш маршрут до Польщі, чи не виникало складнощів?
– Замовили квитки на автобус до Польщі, вранці виїхали до кордону – це зайняло близько 6 годин. У нас кілька разів ламався автобус. На кордоні ми пересіли в інший автобус до Варшави. Вдень було дуже спекотно, донці тоді не було й 2 місяців, їй було погано, я протирала вологими серветками її обличчя.
Вже прибувши до Варшави ми знову пересіли на автобус до міста Щецин. Під час цієї пересадки ми загубили валізу з дитячими речами. Але нам було вже все одно, ми хотіли швидше доїхати.
– Як ви разом з донькою влаштувались у Польщі?
– Декілька днів ми жили у сестри чоловіка. А далі Ліля (сестра моєї куми Інни, з якою я евакуювалася і згодом разом мешкала), яка в Польщі вже не один рік, знайшла для нас квартиру на підселення до поляків. В мене з донькою була особиста кімнатка, жили тут безкоштовно. Все необхідне взяла в центрі гуманітарної допомоги.
Вдячна місцевим, вдячна польській владі за це. Здивована, що вся Польща майорить синьо-жовтими кольорами, і тим, що люди настільки чуйні до чужого горя.
Одного разу я загубилася з донькою і не змогла знайти шлях додому, вирішила підійти до дідуся з бабусею за допомогою — вони дали мені 100 злотих, замовили таксі, а я стояла і плакала через це. А ще, одного дня, я викликала таксі, бо при собі мали з донькою багато речей, а в кінці поїздки таксист відмовився брати гроші.
Соня розповідає, що власники квартири ставилися доброзичливо, подарували дитині багато іграшок, одяг…
– Важко було в моральному плані: коли твій чоловік отримав контузію, коли гинуть твої друзі, коли вбивають твоїх співвітчизників, а ти тут сидиш і почуваєш себе повним нулем, який не може нічого.
Дівчина намагалася допомогти тим, хто цього потребував. У центрі гуманітарної допомоги вона підбирала для переселенців одяг потрібного розміру, видавала побутову хімію тощо.
Соня з донькою у пункті видачі гуманітарної допомоги у Польщі.
У Польщі Соня пробула близько 2 місяців, а потім повернулася в Україну. Дівчина каже, що мріяла повернутися до своєї домівки, але раніше була загроза наступу Білорусі, тому, як тільки вона впевнилася в безпеці на Волині – поїхала.
– Як доїхала додому?
– Дорога минула швидко: так, мабуть, завжди, коли повертаєшся додому. Перетинаєш кордон і відразу за вібраціями під колесами автобуса відчувається рідне, таке неідеальне, але таке звичне, своє, дорожнє покриття. Моя малеча, між іншим, спала краще, коли ми їхали українськими дорогами. Так от, Україна — така ж неідеальна, часом кривенька, десь із вибоїнами, але, в основному, хороша, десь все-таки ідеальна, і, така рідна, звична, своя...
– Чи відчула зміни в середині країни?
– Блокпости. Кругом блокпости. Іноді це химерні, маленькі споруди (в дрібних населених пунктах). Здебільшого це укріплені міцні споруди. Вони лякають. Коли ми їхали з України, їх ще не було. Але тепер ти їдеш і відчуваєш, що тут готуються зустріти щось страшне. Це все дуже гнітить і не дає забути про те, що війна триває і в будь-який момент все-таки може прийти в твій дім.
– Які відчуття від повернення в країну, де триває повномасштабна війна?
– Радість, бо я зі своїми, я вдома. Я там, де маю бути насправді. Важко морально, тому що набагато гостріше відчувається все те, що відбувається. В інших планах Матеріально нелегко, бо дуже зросли ціни. Думаєш про те, як тягнути все, і що буде далі...
