Нас 41 мільйон. І у кожного є своя історія, свої бажання та думки. Але зараз нас, українців, об'єднує одне - війна, що ведеться у нашій країні.
Російська агресія або забирає життя, або ламає його на "до" та "після". Близько 11 мільйонів людей покинули свої домівки у наслідок ворожої агресії росії. Цим людям довелось на необмежений строк відмовитись від звичного існування, планів та мрій, адже на війні ніхто їх не будує. Ми всі бажаємо тільки скорішої перемоги.
Я теж переселенка, що поїхала з абсолютним незнанням свого завтра. І своєю історією та багатьма іншими я хочу поділитися.
Тож почну з себе. Мене звати Ілона і я переселенка одразу з двох міст - Бахмута та Харкова. В Чернівцях я знаходжусь з березня. Останньою краплею для виїзду була загроза окупації Ізюмського району, через який проходили всі потяги з Донецької області. На шлях пішло понад 30 годин, не кожному таке було під силу, але коли на кону твоє життя, взагалі не думаєш про складнощі.
Ілона Мартиненко - студентка-журналістка, яка через війну тимчасово переїхала до Чернівців
Місто Бахмут знаходиться поблизу трьох прифронтових зон - ДНР, ЛНР та Харкова. Вибухи чутно з кожного боку. Зараз це місто теж страждає від російських ракет.
На початку вторгнення я не знала що робити і як допомогти. До Харкова не було сенсу повертатись, до того ж закрили всі можливі сполучення, навіть міжміські по району. Тривожна валізка яку я збирала з 16 лютого залишилась там, як і всі інші речі, адже я їхала додому лише на три дні. І ці три дні йдуть вже третій місяць.
Я швидко почала дізнаватись за волонтерські організації міста. Так знайшла людей, які ще з 2014 року плетуть маскувальні сітки для наших захисників. Також я є донором крові, якою власне теж допомогла солдатам і планую це зробити ще. Так проходив місяць, потім я вирішила вберегтися від загрози і поїхати на інший кінець країни. Як вже зазначила дорога була важка, бо їхала я сама. Моя родина виїхала пізніше, коли в місто вже почали летіти снаряди.
В Чернівцях я одразу розпочала допомагати волонтерам: приймали гуманітарну допомогу, збирали продуктові мішечки, вантажили машини на окуповані області.
Зараз я працюю на безкоштовній пральні для переселенців, яка відкрилася наприкінці квітня. Це неабияка допомога для біженців, які зараз обмежені у комфорті. Всі хто приходить до нас бажають лише одного - скоріше повернутись додому, чого бажаю і я.
А тепер власне історії людей, які так само бігли від російської навали.
З Харкова
Павло - студент з Харкова, пам'ятає той страшний ранок 24 лютого: «Одразу, як почались бомбардування, ми прокинулись і миттю почали збирати речі. Нашу родину попередили, що пересиджувати вдома небезпечно, а треба одразу їхати якомога далі. Обстріли лунали з усіх боків, Харків перетворився на великий полігон. Аби виїхати, потрібно було проїхати все місто. Та ми змогли, почалися наші три доби невпинного руху. Так ми доїхали до Чернівців, де нас прихистили на базі виробництва дверей "Термоплюс. За весь час тут пробуло майже 4000 людей».
Харків вечірній до війни.
В них не було тут жодного знайомого, довелося вивчати місцевість. «Ми нікого тут не знали, щасливий випадок допоміг знайти житло. Там одразу розпочалась робота: відновлювали підвал, що відіграє роль бомбосховища, приймали тих, хто приїхав після нас. І ось вже три місяці такого життя минає. Незрозуміло коли ми повернемось додому, але щодня маємо надію на краще».
Студентське життя Павла проходить не так весело, як він очікував. Але, на його думку, це також дуже загартовує: «Зараз йде перевірка, наскільки сильне бажання у студентів вчитись. І всі хто, зараз шукають можливості навчатись - великі молодці, бо турбуються про майбутнє. Якість наших спеціалістів - це майбутнє нашої країни».
З Бахмута
У 2014 році окупанти стороною обійшли Бахмут. Ольга була цьому свідком і тому до останнього сподівалась, що за ту частину Донбасу цього разу теж не візьмуться: «Страх був, але і надія теж: ми не потрапили до складу ДНР тоді, тому і зараз нас не будуть чіпати. Але цього разу відбулося все по іншому».
Бахмут називають містом троянд.
Російські війська почали обстрілювати місто у середині березня: «Боялися окупації, як в Бучі та Маріуполі. Поступово зменшувалась кількість товарів у магазинах, не було постачання.. Доньці довелося відправляти з заходу все, що нам потрібно, але потім і пошта припинила працювати. І тоді ми вирішили виїжджати».
Їхати боялися, адже дідусь через інсульт міг важко перенести дорогу. Ліків було мало, все розкупили ще у перші дні війни: «Дідусь тільки почав приходити в себе, а тут - вторгнення. Їхали з ним дві доби без можливості поміряти йому тиск. Але він впорався і зараз проходить лікування у Чернівцях. Волонтери надали нам іноземні аналоги його препаратів. Ми за них молимось, бо їхня велика справа зараз не менш важлива, ніж захист країни на фронті».
Зараз сім'я з Бахмуту хоч і не чує вибухів у Чернівцях, але дуже переживають про те, що російські війська доберуться і до їхнього нового житла: «Далі їхати нікуди. Ми не хочемо залишати країну у такий скрутний час. Тому віримо у сили наших захисників. Вони обов’язково виженуть ворога і ми будемо жити у своїй вільній Україні».
З Маріуполя
Валентина не так давно переїхала з двома дітьми до Маріуполя, а тепер їм довелося звідти втікати. В окупації вони жили місяць: «Не було нічого, ні світла, ні води, ні електропостачання. Про гроші на їжу та дитячі потреби я взагалі мовчу. Коли відкрилися гуманітарні коридори, ми чули про те, що автобуси розстрілюють або не випускають, тому дуже складно було взяти себе в руки та наважитись поїхати. Цілий місяць ми знаходились у підвалі під будинком, в який кожної миті міг прилетіти снаряд». Російських солдатів вона згадує лише одним словом – «нелюди». «Дякувати богові вони не торкнулися ні мене, ні моїх дітей. На блокпостах були випадки, коли кривдили жінок, а лише потім відпускали», – згадує Валентина.
Поки що вона не планує їхати до іншої країни і сподівається розпочати нове життя в Україні. «Моя мрія - це побачити, як наші солдати будуть виганяти російські війська з ганьбою до їхнього болота».
З Чернігова
Наталя, переселенка з Чернігова, з якою я познайомилася, працюючи у пральні для переселенців. Вона поділилася історією, як з родиною ховалися від орків: «Зранку 24 лютого нам подзвонили і попередили, що місто треба залишити. Ми виїхали в область, аби зібратися думками і зрозуміти, що робити далі. Через три дні Чернігів був частково окупований російськими військами. Була загроза повної окупації області і ми поїхали шукати безпечне місце. Перебули у Кіровоградській області і звідти два дні мчали до Чернівців, адже було страшно за дітей. Обстріли їх дуже лякали. Чернівецька область зустріла нас привітливо, люди розуміли, з якими складнощами ми стикнулися. В одному з гуртожитків для нашої родини знайшлося місце і ми цьому дуже раді. Чернівчани нам допомагали знайти все, що потрібно для нашого комфорту і за це їм велика вдячність. Тут замало звичайного «дякую». Коли ми повернемось додому, будемо так само доброзичливо приймати гостей з Буковини».
З Краматорська
Краматорськ також можна вважати прифронтовим містом. Після окупації частини Донецької області він став обласним центром. Ігор з матір’ю виїжджали звідти у березні: «Неможливо передати словами, наскільки було страшно. З боку Луганської та Харківської областей постійно було чутно вибухи. Коли прилетів перший снаряд, ми з мамою були шоковані: невже і до нового будинку дійшло».
Вони вибралися за тиждень до теракту на залізничному вокзалі. Не знали, у який бік їм їхати. До того ж хвора мати могла не перенести важкої дороги: «Люди їхали у переповнених потягах. Хтось взагалі по два дні чекав вільного місця. Це був пік евакуації, не у всіх містах працювала залізниця і тому вся область їхала у Краматорськ».
Парк з атракціонами в Краматорську минулого літа.
Зараз вони, так само як і всі вище зазначені люди живуть у приміщенні, де було виробництво дверей: «В нас утворилася своя спільнота. Люди з різних міст, комусь навіть немає куди повертатись. Не знаємо, що буде з Краматорському, але сподіваємось, що наші воїни його відіб’ють і з нашою оселею все буде добре».
...Якби не війна, я ніколи б не познайомилась з цими людьми, а зараз ми налагодили власний побут на базі "Термоплюс". Самі готуємо собі їжу, також кожного дня волонтери привозять дієтичні продукти, адже серед нас є багато літніх людей, яким не завжди підходить звичайне харчування. Разом їздимо за гуманітарною допомогою, дізнаємося за зручності для переселенців, які надає місцева влада. Наприклад, одна з лазень у Чернівцях безкоштовно надає свої послуги біженцям по вихідним. На самій базі ми живемо у колишніх кабінетах працівників. Також допомагаємо чергувати на в'їзді на територію. Коли звучить сирена, влаштовуємось у бомбосховищі, спілкуємось, співаємо. І звичайно якомога скоріше хочемо повернутись до своїх осель у відбитих від окупантів містах. Українських містах.
Усі ці люди - це українці. І нещадне нищення нас як вільної нації не змусить відмовитись від цього звання. Наші предки боролись за волю і ми цю боротьбу не залишимо. Перемога за нами! Все буде Україна!
