Георгій БОТА — відомий громадський діяч, історик та краєзнавець, колишній Чорнівський сільський голова.
Вперше з його письменницьким талантом ми мали можливість познайомитися на сторінках соціальної мережі Фейсбук, де автор публікував свої оповідання на яскравому, неповторному буковинському діалекті, притаманному саме тій місцевості Північної Буковини, де він проживає.
Оповіді автора написані образною мовою, пересипані афоризмами, прислів'ями, приказками, ілюстровані фотографіями. Георгій Миколайович не просто подає інформацію — він порівнює, зіставляє, доповнює, стимулює до роздумів. Пропонуємо увазі наших читачів одне з його оповідань-новел.
“БОРІВЦІ: МАФТА З ПОГОРИЛІВКИ”
Пантелій Скорейко поспішав додому. Він заночував у Ставчанах: спав на околиці цього села біля копиці сіна і мав гадку вранці, ще до сходу сонця рушити до Киселева, а там, «вважай шо вже дома» — у Борівцях, оскільки ці села межують одне з одним.
Він другу добу пішки йшов з Чорновець, а точніше, з сусідньої Садогури, де працював у млині місцевого землевласника Теодора Мустяци по найму.
Стомлений дорогою, 27-річний парубок, який вже не був дома майже 8 місяців, міцно спав, що аж проґавив світанок.
Прокинувся Пантелій через те, що по обличчі дерлася мураха. З просоння він плеснув себе долонею по щоці, та від цього удару він нарешті побачив яскраві промінчики небесного світила. Хлопець розплющив широко очі та почав роздивлятися: чи хтось не вкрав пакунки з подарунками для сестри, які він купив їй на весілля ? Також він помацав себе, щоб переконатися, що зароблені крони, яких надійно сховав під сардак, є біля тіла.
Пантелій піднявся з запашного сіна, взяв у руки пакунки з подарунками для сестри та покрокував у бік рідного села. Він йшов дорогою і все думав, що має казати сестрі Мафті, оскільки розсталися того вечора вони, як кажуть, «не в добрі». Справа у тому, що брат із сестрою жили разом. Їхні батьки померли, а Мафта «засиділася у ґівках» і дуже переймалася тим. Вона була на рік старшою за Пантелія, і весь час звинувачувала його, що через нього не може вийти заміж. Вони постійно сварилися:
— Ади, Василь Жуківський мене хтів, але казав, шо з тобов на одній оборі жикє не буде! – лаялася Мафта. — Петрик Липка також казав, шо брати мене хоче, а не приходи — нині вже третя неділя, як не мацав за нашу хвіртку! Все ти винен – з твоїм норовом си бити на кожному весіллі та си тягати з парубками, за шо небудь! – докоряла сестра брату.
Десь на полі між Ставчанами та Киселевом Пантелій зустрів двох жінок з великими торбами на плечах:
— Слава Ісусу Христу! – привітався він. Це були жінки з Борівців з Погачевої вулиці, парубок їх добре знав.
Односельчанки нічого у відповідь не відповіли, лише подалися від парубка у бік і почали хреститися раз у раз.
— Шо це з ними, подуріли чи шо? Може не впізнали? – обурився парубок.
Пантелій вирішив перед тим, як піти додому, повернути на цвинтар – провідати могили батьків та й помолитися: просити благословіння від них на шлюб, оскільки там, де він працював, познайомився з донькою мельника і мав намір побратися з нею.
Хлопець прийшов до рідного села, оскільки хотів видати заміж сестру Мафту. Гроші на її весілля він заробив, весільне убрання: від черевиків до віночка — все їй купив, і «ще на файне придане буде» — казав він. А потім вернеться до Садогури, до своєї коханої дівчини. Таким чином він хотів угодити сестрі, щоб та не тримала на нього зла.
Коли Пантелій на цвинтарі підійшов до батьківських поховань, від здивування аж присів: поруч з могилами його батька та матері була свіжа могила, на якій, ще не встиг укорінитися навіть бур’ян.
«У цій могилі покоїться раб Божий Пантелій Скорейко…» — прочитав він з жахом своє прізвище на хресті поруч з хрестами батьків.
— Нічого не розумію?! Шо тут до лиха сталося, шо мене поховали?! – сердито промовив леґінь, і поспіхом покрокував додому.
На толоці пасли худобу декілька дітлахів. Пантелій помітив, що вони «взялися за його ногами». Поки дійшов додому, їх вже було зо десятеро. Діти сперлися на тин і дивилися, як молодий ґазда заходить на обійстя.
Парубок побачив, що на подвір’ї його невелика хата, яка була покрита соломою, щезла, а сестри Мафти дім, що був неподалік, стояв.
Пантелій підійшов ближче і не міг повірити своїм очам: замість хати залишився лише слід від згарища пожежі.
Побачивши брата, Мафта вийшла з хати і хутко побігла городом до сусідів.
— Мафто, сестро, шо з тобов? Куди ти побігла?! – встиг крикнути парубок у слід сестри.
Пізніше Пантелій дізнався, що того вечора, коли він покинув свою хату після сварки з сестрою, яка звинувачувала його, що він заважає їй вийти заміж, Мафта підпалила братове помешкання. А головне, один з сусідів, який прибіг першим гасити пожежу, побачив, що вхідні двері в хаті, яка вже добряче палала, було підперто кілком. Пантелія дерев’яне помешкання згоріло за декілька хвилин.
Ніхто не хотів свідчити, що саме Мафта підпалила хату брата, оскільки доказів прямих не було. Ще й до того парубок мав ворогів у селі достатньо, тим більше, що на тому куті часто горіли хати. Кажуть старожили, що з того часу саме цю частину Борівців, що розташована на півночі села, назвали люди Погорилівкою.
Мафта та всі односельці вважали, що Пантелій згорів у хаті. Сестра найняла підводу, зібрала рештки згарища з того місця, де в кімнаті була постіль брата, похоронила все це на цвинтарі поруч з могилами батьків та встановила хрест.
Сестра була задоволена, що «збулася» брата. Тепер ніхто не заважатиме їй ґаздувати, як вона думала. І ще вона гадала, що люди на її весілля скинуть більше грошей, оскільки у Борівцях завжди допомагали один одному в біді, а вона – погорілиця…
Брат не признався сестрі, що здогадався про те, хто хотів вбити його, підпаливши його хату. Він подарував Мафті принесені ним з Чорновець подарунки на весілля, залишив всі зароблені гроші та поїхав до Садогури, до своєї коханої дівчини.
