Про перших переселенців з української землі до Канади, Аргентини та інших країв пише Василь Мойса, корінний буковинець, генерал-хорунжий Українського козацтва:
Період незалежної України, коли відкрили кордони, ознаменувався масовим виїздом населення в чужі держави. Багатюща країна з найбільшою територією найродючішої землі у світі має високий рівень смертності населення та еміграції. З 52 мільйонів нас залишилося близько 30...Тому й не хочуть робити перепис населення. А тут ще війна і агресія з боку так званого «старшого брата» і сусіда. Тобто велика міграція або ж так звана її «четверта хвиля» є закономірною.
Та загляньмо у минуле – коли ж почались перші еміграційні процеси в Україні і на нашій рідній Буковині? Згідно з даними досліджень відомих письменників братів Капранових першим українцем, який ступив на американський берег, був такий собі Іван Богдан з Коломиї. І було це в далекому 1608 році. Згідно їх висновків, перші українці вже в 1820 році висадились на берег далекої Австралії. Це були Михайло Гриб та Іван Кузенко зі Львівщини. Сім’я Морозевичів із Городенки в 1872 році вперше підкорює, подумати тільки... Уругвай
Через п’ять років зафіксовано масовий приплив емігрантів з Галіції, Буковини та Закарпаття в промислові райони США. В декількох інформаційних виданнях тут зафіксовано вихідця із Борівців Василя Волянського, молодого священника, який згодом очолив католицьку церкву США. Про ще одного нашого земляка Івана Палагнюка, шахтаря з Пенсільванії, стало відомо лише в кінці 90-х років минулого століття, коли один з його чотирьох синів – знаний голлівудський актор і режисер Джек Паланс відмовився від російської нагороди, гордо заявивши чистою українською мовою, що він українець і нічого спільного з російським не має і не хоче мати. Ох, якби всі були такими патріотами!
Якщо добре пошукати в «Гуглі», то можна знайти відеоролик, де Володимир Палагнюк (це його українські ім’я і прізвище) гордо покидає збіговисько російського подіуму і з ним його друзі – відомі всьому світу голлівудські зірки – Шерон Стоун, Джулія Робертс, Алек Болдуїн, Джек Річен та інші. Коментарі тут, як кажуть, зайві…
Відомо і про перших вихідців з Ошихлібів, які теж прижилися в Сполучених Штатах Америки. Це — брати Василь та Іван Мариновичі. Один з них зумів здобути юридичну освіту і до виходу на пенсію отримав високий чин в Генеральній прокуратурі США.
У 1897 році подаються 12 прізвищ українських емігрантів, що прибули до Аргентини. Серед них – Максим Лупул, селянин із Ошихлібів. Щоправда, він, заробивши грошей, в 1905 році повернеться додому і проживе довге та щасливе життя на Батьківщині.
А ось ще два брати із відомої родини Мариновичів прижились в цій далекій латиноамериканській країні. Це — Ілля та Петро Миколайовичі. Перший з них став лідером профспілкового руху і висувався кандидатом у президенти Аргентини. Та був вбитий місцевою мафією. Вічна пам'ять славетному земляку!
Невідомо коли, але в Бразилію в свій час емігрувала Ярина Мойса зі своїм чоловіком Іваном Шпаюком із Шипинців. Вона народилася 7 липня 1847 року в Ошихлібах і приходилась тіткою батьковому дідусеві Йосипу Мойсі (народився 22 грудня 1860 р.).
А ось в Канаді, де українців за останні 100 років нараховується найбільше (до 1,5 мільйона), зафіксовано відразу дві дати про перших прибулих наших емігрантів, по-їхньому, як не дивно – піонерів. Вже потім це слово запозичили більшовики і використовували у вихованні молоді. Так ось, за даними канадійської «Вікіпедії», 6 вересня 1891 року з пароплава «Орегон» місті Галіфакс зійшли Іван Пилипів і Василь Ілиняк, які були зафіксовані як перші емігранти з України вже в Монреалі. А далі - Вінніпег і осідання під Едмонтоном.
Саме на це посилаються наші відомі дослідники цього історичного напрямку – ті ж брати Капранови, Вахтанг Кіпіані, Володимир Лук’янюк і професори-історики з Івано-Франківська Микола Рошко та Ігор Пилипів, які родом з Небилова, що за Калушем.
А ось вже через день, 7 вересня 1891 року, міграційна служба Канади реєструє такого собі Василя Єленюка, який прибув з буковинських Вашківців іншим пароплавом «Трієст». Він ніби теж перший – і теж піонер... Та саме його обличчя відтворено в ювілейній монеті (медалі), викарбуваній державою Канадою до 100-річчя цієї визначної дати – саме 7 вересня 1991 року (не 6-го!!!).
Щоб довести, що галичанин Ілиняк та буковинець Єленюк це зовсім різні чоловіки – подаю їх фото, з яких видно різницю між ними. А на монеті навіть без лупи видно, що обличчя саме буковинця. Факт безспірний. З тієї ж вікіпедії взнаємо, що Єленюк народився в 1859 році, Ілиняк – через п'ять років, в 1864. Перший прибув до Канади з братом Михайлом, який засвітився потім як мер (chairman, в 1906 році), другий – з братом Петром, з яким вони були прості фермери, але ніби успішні...
Варто відзначити і таке. В столиці провінції Альберта Едмонтоні є два пам'ятники сім’ї першого піонера-українця і саме Василя Єленюка. Є й пам'ятник Пилипіву та Ілиняку, але... в рідному Небилові, на Івано-Франківщині. На ньому останній точно схожий як на фото, яке опубліковано нами. Цілком ймовірно, що це земляки потурбувалися про увіковічення пам'яті своїх знаменитих односельців. І в першу чергу, ймовірно, історики та наслідні родичі Рошко та Пилипів.
Без сумніву, що і Єленюк, і Ілиняк пройшли одним шляхом в Канаді – Галифакс, Монреаль, Вінніпег (Манітоба), а потім, як і всі емігранти, осіли в Альберті і вже конкретно в Едні та Чіпмані. Тому по-різному звучали їхні прізвища по-англійськи і це збивало з правильного шляху їх розпізнання як двох особистостей різними дослідниками. Та тільки один автор Ней Маршал в своїй книзі «Пригоди українських емігрантів в Канаді» зробив це. Ну і, звичайно, той з чиновників в уряді, який віддав пальму першості буковинцю Єленюку. Ми задамось питанням: чому?
Швидше за все тому, що останній був довгожителем (помер в 1956 році), і з братом (який був мером Чіпмана) проявили себе як творці держави. В 1947 році уряд Канади прийняв по них відповідне рішення.
Звичайно, що само по собі воно не могло так статись. Відповідь я знайшов в документі, що зберігається в музеї української діаспори в Едмонтоні, столиці провінції Альберта, яку практично перші українці і сотворили, викорчувавши дрімучі ліси на величезній території. Так ось, автором того історичного рішення виявився сенатор парламенту Канади від консервативно-ліберальної партії такий собі Джон Гнатишин, батько якого Михайло за покликом свого сусіда Єленюка і перебрався за океан наприкінці 19-го століття. Цілком зрозуміло, що це було правильне і закономірне рішення. Відмічу, що потім вже син Гнатишина Рамон, зайняв ще вищий пост у владі і став в 1990-95 рр. генерал-губернатором Канади (це як би президент країни). Тож до випуску ювілейної монети, де зображений буковинець Єленюк, причетний вже він.
Досвідчений буковинський архівіст Степан Карачко думає, що проєкт того історичного рішення (або ж якісь копії) і зараз можуть зберігатись в сімейних архівах цієї знаменитої української сім’ї в Канаді. І мабуть, точно вони є в архівах влади держави.
Тоді ж в 1994 році мені вдалося придбати ту пам'ятну монету в тому ж музеї і зараз, враховуючи 130-річчя вікопомної дати, 30-річчя незалежності України та те, що ця монета є реліквією, я б навіть сказав безцінним раритетом, я передаю її на зберігання в Чернівецький обласний краєзнавчий музей.Разом із ще однією такою монетою «100 років Вінніпегу, 1874-1974», яку мені подарував покійний бабусин брат Андронатій Бойда. Всі свої роки на заробітках в Канаді він провів у цьому місті, але похований в рідних Ошихлібах.
Характерно, що першими привітали мене з таким рішенням професори-історики Юрій Макар та Владислав Струтинський, а також відомі в краї вашківчани Микола Добренько та Михайло Кулініч.
Думається, що цікавим матеріалом в плані пізнання освоєння далекої Канади першими буковинцями, буде і книга Річарда Дутки «Від Ошихлібів до Канади», де описано всі труднощі і злидні початкового проживання нещасних емігрантів в умовах суворого зимового клімату, бездоріжжя та бідності ще одного бабусиного брата Левонтія та сестер Марії і Олександри. Книгу я теж передаю в музей для аналітичного вивчення науковцями. Її в свій час оцінив дослідник еміграції з ЧНУ Валерій Бєлінський.
Недавно надійшло у продаж оновлене видання «Буковина: її сучасне і минуле» (Квітковський, Бриндзан, Жуковський). В ньому теж наведено конкретні прізвища перших буковинців-емігрантів до Америки, Австралії, Канади та Європи. І хоч там наведено дані станом на 1956 рік, вони є цікаві і багато чого прояснюють.
Наприклад, за висновком професора Ореста Старчука з Едмонтонського університету, першим емігрантом до Канади з Кіцманщини був Софроній Мандрик з Шипинців, який прибув туди в 1896 році і заснував колонію Шипинці недалечко від сьогоднішнього містечка Смокі Лейк. А перед тим два роки він вже покорив США, але для проживання все ж вибрав Канаду.
І накінець про сенсаційне відкриття, яке я зробив для свого нового знайомого Юрія Басараби, успішного підприємця в Ошихлібах, жителя Стецеви, що між Снятином та Городенкою. Михайло Басараба, рідний брат його прадіда Івана, теж емігрував у США в числі перших західняків-українців і осів в штаті Північна Дакота, найбільш аграрному штаті цієї країни. Сьогодні там під містечком Кієфф живе і трудиться нащадок у четвертому поколінні Дональд Басараба, успішний фермер, який вирощує нетелі від 300 корів і зернові культури. Тож фермер Юрій, який вирощує птицю в Ошихлібах, планує найближчим часом здійснити візит до свого далекого родича, що є молочним фермером у США.
