День незалежності – ще одна добра нагода згадати всіх тих, хто боровся за неї, тих, завдяки кому вона стала можливою у 1991 році. Серед них і активна учасниця українського підпілля, зв’зкова УПА, членкиня Кіцманського районного товариства політв'язнів та репресованих Марія Терешків, яка 15 серпня відзначила своє 90-ліття. Про долю цієї легендарної жінки можна писати романи, повісті, знімати фільми, аби нащадки знали і пам’ятали, якою кривавою була боротьба українців за Незалежність у ХХ столітті. Слухати її життєву біографію — це ще раз перегортати сторінки історії української нації.
Марія Терешків народилася в містечку Перемишлі (тепер це польська територія) в родині заможних українських селян — роботящих газдів, які, тяжко працюючи на землі, мали гарну простору хату, велике господарство, своє поле, худобу, різний реманент для обробітку землі… В сім’ї підростали четверо дітей, тож з дитинства їх привчали до роботи, любові до рідного краю, дотримання українських традицій. Щонеділі у вишиванках ходили в церкву, долучалися до проведення різноманітних патріотичних заходів.
—. Батьки виховували нас у любові до Бога і України, — згадує пані Марія. — Ми дуже любили свою землю, але нас, як і більше 150 тисяч польських українців, депортували під час насильницької операції “Вісла”. Мені тоді було чотирнадцять, та й до сьогодні пам’ятаю розгубленість і безпорадність батьків, плач дітей та жінок, гуркіт фір, а потім — довга дорога в невідомість. Все залишили. На одній фірі діти, на другій одна скриня. Українців, які споконвіку там жили, насильно вигнали з рідної землі, щоб знищити український партизанський рух. Адже на тій території практично в кожній хаті жили свідомі українці, які мріяли про державність України, активно допомагали повстанцям харчами, одягом, своєю участю. Дізнавшись, що нас виселяють, мамин брат, який на той час був одним з керівників українського підпілля, попросив взяти на збереження цінні документи проводів УПА. Мої батьки розуміли, наскільки це відповідально і дуже небезпечно. Саме через ці папери, в яких були відомості про основні групи УПА, план розташування таборів, бункерів, криївок, складів зброї, прізвища повстанців, їхні псевдо… і через зраду сусідського хлопця, заарештували і кинули у в’язницю старшу сестру Соню, яка була зв’язковою УПА.
Родинне фото з сімейного альбому
І тоді на її місце стала Марія. На своє перше завдання ішла, коли не було ще й чотирнадцяти літ. Працюючи лаборантом на маслозаводі, мала можливість, беручи аналізи на жирність молока, чи не щодня навідуватися в сусідні села і водночас виконувати завдання підпілля, попереджати про облави. Худенька, маленька, з веселим блиском в очах, вона більше була схожа на підлітка, тож не викликала ніяких підозр, хоч кожної миті ризикувала життям, не раз своєю відважністю рятувала бойових побратимів. Пані Марія пригадує, як одного разу уже надвечір отримала від розвідки інформацію про підготовку облави, тож необхідно було негайно повернутися в село, щоб попередити українських повстанців. Молода дівчина, не вагаючись, тільки кинула в торбинку пробірки для аналізів, щоб нічого не запідозрили енкаведисти, сіла на велосипед і таки встигла. А вже повертаючись, побачила, що обабіч дороги рухаються снопи кукурудзи, в яких замаскувалися вороги. Пізніше дізналася, що засідка НКВД мала завдання розстрілювати всіх, хто буде йти дорогою. Провідником їхньої сотні, який скеровував діяльність підпілля, був вихідець із Сумщини Федунець, надзвичайно розумний і відданий українській ідеї чоловік, який скеровував діяльність підпілля.
На початку 50-х, особливо після виходу Постанови про добровільну явку з повинною і обіцянки, що «Радянський уряд простить їм їхню тяжку провину перед народом, Батьківщиною, якщо вони цього не зроблять та будуть продовжувати далі свою чорну справу запроданців-бандитів – їх чекає смерть». Такі заклики розповсюджували спецслужби серед родичів та близьких українських повстанців і багато повірили, що добровільно здавшись, уникнуть арештів. Незважаючи на конспірацію, раз за разом відбувалися масові арешти українських повстанців.
Марія Миколаївна розповідає про роки визвольної боротьби, побратимів, для яких у їхні 20 літ Україна була понад усе, а я дивуюся, що вони були такі молоді, але з великою вірою у незалежність України. Серед вояків УПА знайшла свою долю — чорнобрового Петруся. Одружились, коли їй і двадцяти не було, і щоб не піддавати небезпеці батьків, адже щодня ризикували життям, жили на конспіративній квартирі. Через вісім місяців їхню криївку викрили.
Згадуючи той день, 24 березня 1951 року, і досі не може приховати хвилювання, тремтіння рук і сльози. Та й слухати спокійно її оповідь теж неможливо.
— Це була підла зрада, в один день знищили чотири криївки УПА, а майже 20 повстанців загинуло, — повертається спогадами в минуле моя співрозмовниця. — Я саме додруковувала останні рядки листівки, як почувся гул машин. Хтось крикнув: «Солдати». Я вхопила листівки і кинула у вогонь, але тут же автоматна черга змусила лягти на підлогу.
ЇЇ життя врятувала, прикривши собою і своїм життям, господиня криївки. В легенькому халатику, на якому запеклася кров вбитої тітки, вивели перед озброєними енкаведистами, а вона не відчувала ні крижаного холоду, який сковував її молоде тіло, ні страху перед вічністю. Руки тремтіли, а у вухах дзвеніли останні слова «Слава Україні!» застреленого побратима Левка. А ще вчора він мріяв закохатися, одружитися і мати синьооких синів. Якось миттєво згадала тата і маму, брата, сестер, своє босоноге дитинство, шкільні роки в Перемишлі… Оглянулася, зустрілася поглядом зі своїм Петрусем і очима попрощалися. Вони обоє усвідомлювали, що це можуть бути їхні останні миті. Підняла очі до небес і тихо прошепотіла «Отче наш».
Дні в Івано-Франківській камері смертників, де сиділи дев’ять жінок, стали справжнім випробуванням.
— Це була страшна катівня. Водили на допити тільки вночі, а вдень не давали заснути. Жорстоко били щодня. Над багатьма дівчатами знущалися, ґвалтували їх, мучили. Скільки закатовано там людей — ніхто не знав тоді і вже ніколи не взнає.
Пані Марія згадує як щоночі брали дівчат мити залиті кров’ю українських мучеників коридори, при цьому їх завжди залякували: не зізнаєтеся — закатують на смерть. Одного разу до них підселили зрадницю, але дівчата, викривши, добряче відлупили сексотку.
Катування були страшні, вибивали зуби, обливали кип’ятком, виводили оголеними на мороз, висмикували по волосинці, в горло втикали колючі дроти… Але вона жодного прізвища не назвала, тому і вирок був жорстоким. Військовий трибунал, «тройка», присудив 25 років таборів особливо суворого режиму і ще 5 років на поселення. Коли оголошували вирок, вона усміхнулася, що збентежило суддю: «Смотри, она даже не заплакала».
— Дякую, що продовжили віку, — тільки й мовила.
Її разом з іншими ув’язненими етапом везли товарняком два тижні до сибірських концтаборів Росії, де відбували покарання жінки з різних куточків Радянського Союзу. Усіх мучили голод і спрага, заїдали паразити, спалахували інфекційні хвороби. Мертвих конвоїри викидали через вікна. Весь наш шлях з України до Сибіру встелений кістками безневинних жертв…
Місцями її поневірянь стали: табори в Комі РСР, Челябинск, Уфа, копала траншеї, працювала на лісоповалах… Після смерті Сталіна у політв’язнів з’явилася надія на реабілітацію і повернення додому. Марії, як сумлінній робітниці, бо чим більше було «зачьотів», тим швидше міг вийти політв’язень, скоротили термін до п’яти років. За три місяці до звільнення несподівано повідомили, що її запрошують на побачення. Навіть не здогадувалося хто, та коли вона впізнала знайому постать свого Петруся, земля пішла з-під ніг. Він ледве встиг її підхопити. Стояли худі, виснажені, але щасливі. Він цілував її довгу косу, нашіптуючи найніжніші слова, і не могли повірити, що доля змилосердилася. З сибірської каторги повернулися до пустки. Батьки померли, не витримавши таких життєвих випробувань, а рідну хату енкаведисти конфіскували. Молоде подружжя оселилося в Бурштині на Івано-Франківщині. Та в мирному житті на них чекало ще багато випробовувань, бо навіть найчорнішу роботу не довіряли колишнім політв’язням. Та вони були разом і це — найголовніше, в їхній родині завжди панували любов, повага, підтримка один одного. Всевишній був милостивий до них, подарувавши не тільки віру, випробовування, страждання, а терпимість, мужність, кохання, красивих, розумних дочок, довгі роки, щастя дожити до Незалежності України.
Пані Марія, згадуючи ті часи, хвилюється, голос помітно тремтить. Кілька ковтків води і… знову спогади.
На початку 90-х років на Франківщині розпочався пошук могил закатованих упівцівців. Люди не знали, де їх закопували, бо це робилося вночі. Тому тільки переказували здогадки, де можуть бути захоронені останки українських мучеників. Колишні яструбки боялися зізнатися. Уже перед самою смертю один з них розповів правду, а правда була страшною: деяких жертв КДБ кидали прямо в криниці, інших заривали в ярах чи на окраїнах сільських цвинтарів. Саме там і почали копати. Зійшлися небайдужі сильні чоловіки і рискаль за рискалем, уважно розпочали розкопки. За кілька днів викопали останки 22 людей, серед яких були дві жінки та дві дитини. Один із синів закатованих, якому розповіли, що його тато був схоронений на віддалі, довго не міг знайти останків рідного батька, а як знайшов, то на весь цвинтар заголосив: « Я тата знайшов, я тата знайшов».
— Чоловіки ретельно, уважно викопували останки, а ми, жінки, обмивали кісточки і складали в ящички,— каже Марія Миколаївна, тож тримаючи тонкі кістки, що свідчили про молодого парубка,. не стрималась і заплакала: «Сину сину, скільки тобі було літ?». Панахиду під час перепоховання і відкриття пам’ятного Хреста відслужили священники різних церков, прийшло багато людей, родини убитих, колишні політв’язні…
Розповідь зворушує, а ще більше — дивний-предивний сон, який приснився пані Марії.
Додому повернулася після урочистого перепоховання дуже втомленою. Заснула і знову... багато людей, а назустріч саме їй, — Марія це одразу зрозуміла, як тільки побачила його, — іде зовсім юний, худорлявий хлопчина, ще підліток: красивий, стрункий у військовій формі український повстанець і простягає букет улюблених білих лілій і розмаю.
— Це не мені, — розгублено каже, ви помилилися, я вас не знаю, а він вклоняється, щиро дякує, дарує квіти і зникає у вічності.
Пробудилася від хвилювання і розповіла про сон своїй подрузі. А через кілька днів впізнала на зібраних фото закатованих упівців, хлопця, що приснився. Це був юний повстанець Петро Кохан. Колишня зв’язкова УПА Марія Терешків не один раз розповідатиме цей хвилюючий сон, який був сном-вдячністю за повернену пам’ять про тих, хто загинув за Україну.
Ось уже третій десяток літ живе вона у місті Кіцмані, куди після смерті чоловіка переїхала з Бурштина Івано-франківської області, щоб старість зустріти у родині доньки Ірусі разом онуками і правнуками. І кіцманчани добре знають цю красиву миловидну жінку, з акуратно зачесаним волоссям і галицьким акцентом у розмові, яка щоразу з букетиком квітів приходить на проведення патріотичних заходів до пам’ятного Хреста борцям за волю України. Вона стала прикладом боротьби за Незалежність для кожного з нас, бо і в 90 літ вірить і переконана, що її страждання, як і жертви сотень тисяч інших людей задля України, були недаремними.
— Згадую пережите, — каже пані Марія, — й інколи самій не віриться, що пройшла сибірські табори, заслання, і Бог дав сили повернутися додому живою, народити двох дітей, дочекатися чотирьох онуків, сімох правнуків, і 90-ліття зустріти за святковим столом серед люблячої родини, друзів, сусідів.... Направду почуваюся щасливою, що дожила до тих часів, коли українці вітаються «Слава Україні» — «Героям Слава». Вона полюбила Кіцмань як рідний Перемишль,куди найчастіше повертається у спогадах і снах, ось тільки серце болить за сьогоднішню ситуацію в державі і тривожать думки про війну на сході, де щодень знову гинуть за Україну двадцятилітні патріоти, для яких як і для її побратимів у далеких 40-х, «Україна понад усе» Марія Терешків була реабілітована 24 червня 1991 року.
Три роки тому згідно з Указом Президента України №351/2018 «Про відзначення державними нагородами України» за значний особистий внесок у національне відродження та побудову Української держави, активну участь у національно-визвольному русі, багаторічну плідну громадську діяльність Марію Терешків нагороджено орденом «3а мужність» III ступеня.
Ця тендітна, безстрашна, мужня жінка з когорти тих українських борців, для яких слова «самостійна соборна Україна» з юності залишаються святими. З іменем України вони йшли на смерть. З думою про майбутнє України — живуть нині.
