Шкільні роки… Які вони прекрасні і як приємно згадати ті безтурботні часи! Пам’ять повертає нас у незабутні миттєвості дитинства, юності. І чим більше ми віддаляємося від того періоду, тим більше нас захоплює ностальгія за тим, що більше не повернеться. Час невпинно біжить вперед, однокласників стає все менше. Тому збираються на зустрічі випускники минулих років, щоб згадати минуле…
В селі Суховерхів стало доброю традицією щорічно наприкінці лютого проводити зустрічі випускників, котрі закінчили навчання у місцевій школі 10, 20, 30, 40 і 50 років тому. Проте як бути тим, хто став випускником 60, 70 років тому?
Саме таку нішу вирішили заповнити ті, хто закінчив Суховерхівську школу в далекому 1955 році. З ініціативи Марії Маноліївни Біблюк і Домки Василівни Любомирської нещодавно, 25 липня, зібралися на свою першу зустріч ровесники 1941 року народження, які 66 років тому закінчили Суховерхівську школу. Насамперед вони прийшли на службу Божу в церкву Трьох Святих с.Суховерхів, де їх поблагословив і побажав довгих років життя отець Андрій. Потім усі зібралися в сільському клубі. З вітальними словами до солідного віку випускників-ювілярів, адже їм уже виповнилося 80 років, звернувся староста села Суховерхів Микола Олексюк. Традиційно хвилиною мовчання вшанували пам’ять тих випускників-ровесників, яких уже немає в живих, а це — близько 30 чоловік. Тоді, в 1948 році, було два класи по 25 учнів.
Після урочистого початку зустрічі ровесники поринули у спогади. У своєму дитинстві вони не відвідували дитячий садок, їх хати, як і весь Суховерхів, не мали електричного освітлення. Учні навчались у трьох малопристосованих приміщеннях: покинутих хатах єврея лікаря Бенжаміна Шора і репресованого вчителя Івана Никоряка, а також у старій школі, що була збудована в 1887 році.
Був 1947 рік. У Суховерхові панував штучно створений радянською владою голод. Багато дітей залишилося без татів, адже 14 батьків загинули на фронтах Другої світової війни, а 7 — комуністичний режим незаконно репресував…
Згадали ровесники свої перші шкільні роки. Спочатку писали олівцями, пізніше — чорнилом ручками з пером. Відчувалася гостра потреба у підручниках, зошитах тощо. Парта була розрахована на 5 дітей, учнів було так багато, що навчались у дві зміни. Дітей в школі не годували. Особливо запам’яталася залізна дисципліна. Слово вчителя було законом. Перед уроками діти виходили на фіззарядку, не дивлячись на погоду. Суховерхівська школа мала своє поле, де дітей змалку привчали до фізичної праці. Старшокласників залучали на жнива, до збирання картоплі у місцевому колгоспі.
Було по всякому: і вчилися, і працювали, і бешкетували, як усі діти.
Після війни виникла проблема з педагогічними кадрами. У Суховерхівську школу було направлено багато вчителів із східної і центральної України. Так першими вчителями в учнів того періоду стали Матрона Йосипівна Петрюк і Ганна Танасівна Гуцало. Лише з 1950 року в школі з’явився місцевий вчитель фізкультури Юрій Григорович Вакарчук. Згадали колишні учні всіх учителів і констатували, що вони були вимогливими і справедливими, а тих учнів, які погано вчилися, залишали повторно в тому ж класі на другий рік, а це був сором.
Хоча навчання проходило в нелегких умовах, було весело. Учні брали активну участь в художній самодіяльності, різних шкільних і сільських заходах. Тоді дітям, в яких батьки загинули на війні, давали нове взуття, одяг і цукерки, а в кого були репресовані, то тільки цукерки.
Шкільні роки дитинства і юності пролетіли швидко. Тоді, в 1955 році, паспорти сільському населенню не поспішали видавати, бо все доросле населення повинно було працювати в місцевому колгоспі. Та й зарплату в селі не платили, а лише видавали трудодні. Дівчата працювали після школи в рільничих бригадах, на фермі, дехто ставав бухгалтером чи продавцем. Хлопці, в основному, були будівельниками, механізаторами, водіями.
Мало кому вдавалося покинути село і здобути вищу освіту. Тому лише четверо ровесників, які добре навчалися в школі, поступили у престижні навчальні заклади. Так, Михайло Мафтейович Біблюк закінчив Івано-Франківський індустріальний інститут і працював архітектором. Євген Васильович Олексюк здобув вищу освіту у Криворізькому металургійному інституті і був направлений на роботу на завод “Криворіжсталь”. Микола Васильович Сторожук після навчання у Чернівецькому державному університеті, працював в обласній “Сільгосптехніці”, потім в “Облагробуді” на посаді заступника начальника одного з відділень. Василь Іванович Олексюк закінчив Київський національний університет і став суддею. Був головою Кіцманського районного суду.
Всі ровесники знайшли своє місце в житті, стали хорошими спеціалістами, поважними людьми, дочекалися внуків і правнуків. Більша частина життя позаду. Вже давно на скронях сивина, та скільки б років не пройшло, в душі вони завжди молоді.
...Ще довго точились розмови і спогади, лунали пісні. На прощання однокласники висловили бажання проводити такі зустрічі ще не один раз і в не меншому складі.
Юрій ОСТАФІЙЧУК, краєзнавець с.Суховерхів.
