Століття — термін, який часто використовується в історичних матеріалах, але рідко, коли описуємо людське життя. За останні 100 років Чернівецька область, Буковина побувала у складі різних держав, за цей час відбувалися війни, репресії, важкі роки відбудов і реформ… Всі ці перипетії пережив і один з найстаріших жителів Буковини Микола Дмитрович Біляр, якому 27 липня виповниться 100 років.
Народився Микола Біляр у Киселеві, був найстаршим серед 9 дітей: мав одного брата і 7 сестер. Родина була віруючою. Батько Дмитро Іванович став одним із засновників у Киселеві церкви християн-баптистів, яка саме в той час зароджувалася на Буковині.
З 1918 року Буковина була у складі Румунії, тож Микола закінчив 5 класів Киселівської школи, в якій тоді навчання відбувалося румунською мовою. Цю мову він запам’ятав на все життя, навіть пробував навчити дітей і онуків.
З дитинства Микола мав хист до музики, самостійно та від знайомих музикантів навчився грати на кількох музичних інструментах, а найбільше любив скрипку. З 15 років був диригентом хору при церкві християн-баптистів, був учасником музичних ансамблів (на фото зі скрипкою).
Під час другої світової війни територія Буковини кілька разів “переходила” під контроль воюючих держав. В 1941–1944 рр. Чернівецька область була окупована румунськими військами. Союзники фашистів експлуатували місцеві ресурси та людей. Жителів Бессарабії та Буковини використовували для ремонту і будівництва доріг, технічних споруд. Декретом-законом № 521 від 17 серпня 1943 року румунська адміністрація ввела навіть тілесні покарання робітників. З підконтрольних Румунії територій вивозили десятки тисяч людей на примусові роботи до Румунії та Німеччини. Із 1943 по 1944 роки Микола Біляр із односельцем Георгієм Бужаком змушений був працювати на будівництві поблизу міста Ясси.
Після того, як Буковину відвоювали радянські війська, у 1944 році розпочався призов на службу місцевих чоловіків. Тож 20 вересня 1944 року до лав радянської армії призвали і Миколу Біляра. Складно було воювати глибоковіруючій людині, адже Божі заповіді важливіші за накази командирів. На щастя, його прикривали товариші, не доносячи командиру, що Микола не може примусити себе стріляти у людей. Але в армії знаходили заняття і для миролюбивого рядового: зокрема, потрібно було вручну через важко прохідне болото тягнути важку гармату.
Тяжкі спогади ветерана пов’язані із Чехословаччиною. Він був у складі радянських військ, які після 20 вересня 1944 вибили фашистів із Чехословаччини. Чехи і словаки, які під час окупації чинили опір фашистам, мали розвинутий партизанський рух, раділи військам союзників.
Але війна — це не лише героїзм і мужність. Дехто з радянських солдатів почав грабувати місцеве населення, користуючись безкарністю, навіть вбивати незгідних і гвалтувати жінок… Про ті події мало офіційних свідчень. Старший син Миколи Біляра — Самуїл згадує, що батько дуже рідко розповідав про війну. І це не лише через неприємні болючі спогади: коли вони були в Чехословаччині, командир попередив солдатів, що вони не мають права розказувати нічого з побаченого, і що навіть після війни постійно будуть під наглядом КДБ. Тож Микола Дмитрович якось лише розказав дітям і онукам, що врятував чеську жінку з дітьми від наруги інших солдатів…
У 1946 році Микола Біляр повернувся у рідне село, а в 1948 році одружився із Параскою Петрівною Тимчук із Борівців. Саме тут, у Борівцях, в їх сім’ї народилося четверо синів: у 1950 — Самуїл, у 1954 — Марко (вже помер), у 1957 — Ярослав, 1965 — Дмитро.
Після війни Микола Дмитрович пішов працювати на кар’єр у село Бабине, де вручну видобував камінь. Через три роки, у 1951, став стрілочником станції Стефанешти, потім — старшим стрілочником, так і пропрацював на залізниці до пенсії, на яку вийшов у 1982 році. На роботу ходив пішки по кілька кілометрів — і в дощ, і в морози та заметілі.
Та після важкої роботи вдома не сидів, склавши руки: Микола Біляр був майстром-пічником, він поклав чимало грубок у Борівцях, Киселеві та в інших селах.
Зараз Микола Дмитрович вже не має сили працювати, за ним доглядають діти, онуки. Вони шанують і пишаються своїм довгожителем: кажуть, складне життя було у нього, але завжди був для них прикладом. Чесним, відповідальним, працьовитим, із “внутрішнім стрижнем”, терплячим та людяним. А ще — ніколи в житті не пив алкоголь і не курив. Це, мабуть, теж допомогло чоловікові стати довгожителем. Вітатимуть Миколу Дмитровича Біляра сини із сім’ями, восьмеро онуків і семеро правнуків. Адже життя цього поважного чоловіка — це насамперед приклад порядності, працьовитості, любові та людяності.
