Цікаву та щиру життєву історію про дружбу двох студенток Макіївського медичного училища, які родом з Буковини і Донеччини, написала Людмила САРНАВСЬКА із селища Мангуш Донецької області. Жінки і зараз спілкуються, не зважаючи на відстані та різні життєві дороги.
"Ми навчалися в одній групі Макіївського медичного училища. Мешкали у сусідніх кімнатах гуртожитку. Жили дружно, згуртувавшись двома кімнатами. Шестеро молодих гарних дівчат. Разом харчувалися, вчили уроки, ходили в кіно. Галя вирізнялася поміж нас своєю серйозністю. У свої 16 видавалася трохи старшою, була більш розважливою. Проста буковинська дівчина з далекого села Ставчани, що на Чернівеччині. Справжня українка — чорноброва, кароока. Їй на першому курсі було трішки важче навчатися, ніж нам, бо була з україномовної школи, а навчання відбувалося російською, але Галя швидко впоралася.
Вона та ще одна наша колежанка — Лариса, були здалеку, тому до дому їздили тільки на літні канікули. На свята ми запрошували дівчат до себе в гості. Тоді від наших подружок я дізналася: що таке Різдво, як його святкувати, та що кутя буває не з рису, а з пшениці і що колядувати треба не «дайте, тітко, п’ятака», а «радуйся, земле, Син Божий народився!». Розповідала Галя і про вертеп та про інші звичаї, відкриваючи мені, східнячці, чарівний світ наших рідних українських традицій. Це зерно українства падало в мою душу, немов у благодатний щедрий ґрунт і згодом, у критичний для країни час, дало міцні паростки, які вже не зламати.
Невеличкі моменти дозвілля, що залишалися після навчання, ми проводили у задушевних дівочих бесідах або гуртом співали. Я дуже любила співати, хоч особливого хисту не мала. Просила: «Галя, навчи нас українських пісень!». І Галя навчила «Горіла сосна, палала» та «Проводжала мати сина у солдати». А Лариса заспівала «Цвіте терен». Таким чином я поповнювала свій «репертуар». Швидко сплинули студентські роки, і ми, отримавши такі довгоочікувані дипломи, розлетілися в різні куточки України.
З Галею ми інколи листувалися, ділилися, де працюємо, як живемо. Так я дізналася, що вона працює в рідному селі лаборантом. А я на той час працювала в Донецькій дитячій обласній лікарні. Молодість вирувала різноманітними подіями, новими знайомствами, друзями. І вже почали забуватися минулі подруги. Та не так забуватися, як просто ніколи їх було згадувати. І ось, через пару років, я отримую від Галі лист: «Людко, привіт! Я виходжу заміж і дуже хочу, щоб ти приїхала на весілля, будеш у мене за старшу дружку!». О! Дуже хочеться поїхати, але ж 90-і роки, скрута та і відстань. Де Донецьк, а де Чернівці і мені всього 20. Але, щоб там не було, я вирішую їхати. Запланувала відпустку на жовтень, отримаю відпускні і майну на весілля. Та не так сталось, як гадалось. Саме у той час, восени 1996 року, в Україні починають міняти гроші: мільйони-карбованці на сотні-гривні. Проблема полягала в тому, що почалися затримки з виплатою зарплатні і я не отримала свої відпускні вчасно. Дуже прикро, я ж вже налаштувалася на подорож, що робити? Матуся виручила мене, дала необхідну суму.
І ось я в дорозі. Перша моя самостійна подорож у таку далечінь. Їхала я потягом з Донецька до Хмельницького, а потім автобусом до Чернівців. З’ясувалося, що я дуже люблю подорожувати. Всю дорогу милувалася чудовими українськими краєвидами. А Чернівці мене вразили своєю архітектурою. Хоч там я була проїздом, але бруківка та старовинні будівлі перенесли мене в якусь цікаву казку про чарівників, ельфів та принцес. Краса міста була вражаюча, я запам’ятала його на все життя. Шкода, що у дев’яності не було таких гаджетів, як зараз, щоб зробити світлини. І ось, нарешті, я добралася до Галіного села!
Ми були дуже схвильовані та щасливі від зустрічі. Щебетали навперебій про своє життя-буття. Треба зауважити, що приїхала я до Галі за тиждень до весілля. Її батьки мене дуже тепло прийняли, а мама, пані Любомира, сказала:
— Добре, що ти приїхала раніше, побачиш як у нас готуються до весільних урочистостей.
Спали ми з подругою на печі, уявляєте, на справжній лежанці! Все в Ставчанах було дивне, не таке як у нас. І ця піч, в якій пані Любомира пекла хліби на весілля; і велика хата-кімната, де приймають гостей, вся у вишитих рушниках, скатертинах; вишита постільна білизна. Все-все було дуже гарне та незвичайне і водночас рідне, бо наше — українське!
Наступного дня я, як старша дружка, з нареченою ходили «кликати на весілля». Треба було зайти у кожен двір і запросити людей. Я була дуже здивована, адже село велике — 3000 населення, невже всі прийдуть на весілля?! Та подруга пояснила мені, що прийдуть лише ті, до кого ходили її батьки, всього 600 пар. Ви уявляєте: у нас 100 людей – вже вважалося багато, а тут 1200!
Далі події розгорталися ще цікавіше, адже таку кількість гостей треба було годувати, тому весь тиждень відбувалося приготування. Приходили родичі, друзі, сусіди та допомагали. Один день робилася випічка – таких смачних тортів я не їла ні до, ні після. На другий день різали птицю: качки, кури, індички. Потім закололи кабана та робили ковбаси.
Мене вразив 22-річний хлопець Онуфрій, який керував процесом приготування та копчення ковбас. Це був справжній профі – ковбаси вийшли надзвичайні. І вже безпосередньо перед весіллям готувалися традиційні буковинські страви: салат з печерицями, карасі, запечені у печі, борщ та інші.
Тиждень виявився дуже насиченим та важким, адже я намагалася брати участь у всіх процесах, але й неймовірно цікавим. І ось день весілля – наречена у витонченому білосніжному вбранні та дружки у традиційному українському одязі. Мене також вдягли у вишиванку, спідницю та кептар (вишита тепла безрукавка). Всі вирушили у сусіднє село до церкви.
Цікаво, що наречений за Галею не приїхав, більше того, він спізнився до церкви. Я була розлючена, а Галя спокійна, немов Діва Марія. З’ясувалося, за прикметою, хто перший до церкви приїде, той у родині буде головний! Після вінчання було пишне застілля, танці. Народні буковинські мелодії чергувалися з сучасною «Макареною» та «Кокоджамбою». І знову мене чекало здивування, адже весілля відбувалося нарізно. Тобто, наречена зі своїми гостями в своєму селі, а наречений — у своєму. І тільки вже за північ Дмитро з дружками приїхав і забрав Галю.
На ранок ми поїхали до них, де Галя вже порядкувала як господиня, пригощаючи своїх рідних і друзів. Наступного дня я зібралася повертатися додому. Хоч пані Любомира просила мене ще погостювати, але без Галинки мені було сумно. Лише коли сама стала матір’ю, здогадалася, що Галіній мамі тоді було ще сумніше, адже віддала єдину доньку. Пробачте мені, дорога пані Люба, що не розважила Вас тоді.
Життя увійшло у звичну колію. У кожної з нас свої справи, турботи. І лише поодинокі листи нагадували нам одна про одну. Останній лист від Галі я отримала у 1999 році. В ньому йшлося, що вона має донечку і знову при надії. «Отже, — писала Галя, — ти вдруге станеш хрещеною матір’ю». Виявилося, що це ще один звичай, за яким старша дружка мусить нести дітей до Хреста. Тому у церковних книгах подруга записала мене хрещеною. Хоч, звісно, хрестила дітей інша жінка. Шкода що так вийшло. Відстань, власні проблеми не дали мені стати для Галіних дітей справжню хрещеною. На той час я вже була заміжня і мала синочка, тому це було неможливо.
Минали роки в життєвих клопотах, часу на листування не залишалося. І ось 2014 рік. Путін вже окупував Новоазовськ, що далі? Що нас чекає? Молилася від щирого серця і вірила: до нас не дійде, а раптом… Не за себе страшно, за дитину. Хлопцю 14 років, на відмінно закінчив 9 класів. Треба отримувати освіту. Жити в окупації – неприпустимо. Так що, якщо раптом, не приведи Господи, треба буде виїжджати, але куди? Знайшла в шухляді стола стару адресу та написала лист Галі. Через деякий час пролунав дзвоник:
— Людко, привіт! Якщо що, приїздіть!
Слава Богу та нашим мужнім захисникам, що не прийшлося лишати рідну домівку.
Що таке дружба? Це спільні інтереси, взаємоповага та підтримка у скрутну годину. Впевнена, що справжня дружба, як і кохання, трапляються раз у житті. Тому, якщо вам пощастило їх зустріти, бережіть і цінуйте!
А що ж Галя? Завдяки війні, як це не жахливо лунає, ми знову знайшли одна одну. Тепер ми регулярно спілкуємося через вайбер. Я пишаюся своєю подругою, яка присвячує своє життя іншим. Хоч її посаду скоротили на роботі, вона під час страшної ковідної пандемії не сидить вдома, а допомагає людям – робить уколи та ставить крапельниці односельцям. Вони з Дмитром виростили двох чудових донечок. Допомогли їм отримати вищу освіту, купили житло. Все життя подружжя важко працює, але залишаються добрими порядними людьми. А у вільний від роботи та медичних процедур час Галинка вишиває. Вона створює справжні шедеври: рушники, сорочки, сукні. Стільки всього вийшло з-під її вмілих рук! І мені вона зробила кілька безцінних дарунків. Каже, що отримує задоволення, коли людям її роботи до душі. Хочу, щоб і надалі в їхній з Дмитром родині все було гаразд, щоб Господь оберігав їх.
Про що ця історія? Про дружбу, скажете ви. Безумовно, а ще про нашу неймовірну, незбагненну, неосяжну Батьківщину, яка від сходу до заходу, від півночі до півдня має безліч культурних традицій та роботящих щедрих людей. І ми з вами мусимо поважати один одного, примножувати та вивчати нашу культурну спадщину, передавати її нащадкам, берегти та боронити нашу Державу. Слава Україні!"
