29 квітня світ вшановує ім’я генія української музичної культури, Героя України, Народного артиста України та СРСР, Героя соціалістичної праці, виконавця кращих пісень з музичної скарбниці українського народу Дмитра Михайловича Гнатюка. Кожна його пісня була освідченням любові до рідної землі. «Два кольори», «Черемшина», «Ясени», «Київський вальс», «Очі волошкові» стали свідками життя багатьох поколінь. У 2021 році минає 5 років, як пішов у засвіти славний син буковинської землі. З розмови з Д.М.Гнатюком у травні 2010 року записала Ірина Яворська, Директор Чернівецького обласного краєзнавчого музею, кандидат історичних наук.
«… Коли кажуть, що на Буковині діти народжуються співаючи – це про мене», – згадував Дмитро Михайлович. – «Скільки себе пам’ятаю – зі мною завжди була українська пісня. Увесь світ, який мене оточував, я сприймав через мелодію і завжди знав, що буду співати усе життя. Мій дід по мамі Іван Кохановський грав на 25 сопілках. Не просто грав, а сам їх виготовляв. Їх у нього було повнісінько: і тоненькі, і маленькі, і трохи грубші. Він все хотів, щоб я став сопілкарем. «Давай, Митрику, я тебе буду вчити грати на сопілці!», – казав він. «Діду, у мене голос!», – поважно відповідав я у неповних 6 років. Дід Іван був тим першим дзвіночком, який пробуджував у мене цікавість до народних мелодій. Хоча вдома у нас співати не було прийнято. Як це, повно роботи, а я би горланив собі! То я закривався у стодолі або комірчині та там міг виспівувати на повний голос. Улюбленими для мене у дитинстві були серйозні українські романси «Чорнії брови» та «Ніч яка місячна».
Другою особою, яка відіграла вирішальний вплив на моє життя, був наш сільський панотець. Коли старий мамаївський панотець Караджі пішов на пенсію, нам прислали молодого, красивого та співучого. Він знав нотну грамоту, володів грою на багатьох музичних інструментах, організував декілька хорів у Мамаївцях: дитячий, молодіжний, жіночий, вчив грати сільських дітей на музичних інструментах. Панотець брав у руки скрипку і наказував: «Митрику, тягни за мною». Так поступово він ставив мені голос, а невдовзі наш хор уже їздив на гастролі.
Перші «гастролі», так би мовити, були до Вижниці. Туди всі ми йшли пішки, там виступали, а повертаючись назад – сідали на плоти у тому місці, де сходиться Прут з Черемошем, і плотогони сплавом повертали нас до Чернівців. Це було незабутньо, така буковинська романтика! Коли плоти рушили і ми затягнули «Над Прутом у лузі», з гір збігалися нас послухати всі, хто чув. Вода відбиває звук якось по-особливому! Те виконання пісні Сидора Воробкевича я запам’ятав на усе життя!
А далі були пісні Степана Сабадаша, Олександра Білаша, Платона Майбороди та багатьох інших. Можу сказати, що мені дуже пощастило у житті, бо щастям моє життя наповнила українська пісня!».
