У 1992 році наш земляк, буковинський письменник і перекладач Іван Кушнірик, подарував мені книгу румунської письменниці Ельвіри Богдан «Князівна Руксандра», яку він, власне, і переклав на українську мову. Книжка мала великий інтерес і резонанс в усіх любителів історичного жанру. Тим паче, що мова йшла про історію трагічного кохання молодшої доньки молдавського господаря Василя Лупула (1634-1653 рр.) та старшого сина гетьмана Богдана Хмельницького – Тимофія (Тимоша).
Для того, щоб оцінити всю красу дівочу-жіночу і душевну цієї історичної постаті, читачам варто знайти цю книгу та прочитати її. Не пошкодуєте… Про історичну постать Руксанди Лупул та її можливе походження з села Ошихліби пише вихідець із цього села Василь МОЙСА.
Всього рік і два місяці тривало сімейне щастя Руксандри і Тимоша, бо вже 26 жовтня 1653 року він був вбитий в Сучаві під час жорстоких боїв, коли з козацьким військом захищав свого тестя Василя Лупула від його суперника в боротьбі за воєводський престол Георгія Штефана (Великого). Сили були явно нерівні, бо на боці останнього були війська волохів (румунів), угорців, німців і головного суперника Тимоша в боротьбі за серце Руксандри – польського шляхтича Вишневецького, сина князя Яреми (не плутати з Дмитром Байдою, козацьким отаманом).
Згорьована і засмучена смертю коханого чоловіка, князівна передчасно народила мертвими двох синів-близнюків і на тому закінчився славний рід гетьмана Богдана Хмельницького, бо в 1685 році турки в Кам'янці-Подільському стратили і Юрка, меншого сина гетьмана, який дітей не мав.
Сама Руксандра залишок життя, за описом книги Ельвіри Богдан, провела одиноко, серед чужих людей в маєтку, що дістався їй від батьків, Делянах (Делені) до 1687 року (було їй тоді 58 років). Але весь цей час її розшукував дуже розлючений шляхтич Вишневецький, якому вона тричі відмовила в домаганнях серця, а особливо тіла. І один із таких загонів ляхів таки вислідив її та позбавив життя, відрубавши голову. Так трагічно закінчилось життя великої жінки того часу, яка, народившись і проживши у великих розкошах 25 молодих років, потім була глибоко нещасна та самотня. В багатьох архівних матеріалах і друкованих виданнях вона часто проходить як Роксандра чи Розанда.
Трагічна доля і її батька, який помер в Константинопольській тюрмі в 1661 році. А видав його туркам кримський хан. Вони, як і його сват Хмельницький (помер 1657 р.), не пробачили воєводі інтриг і зрад на користь поляків.
Тепер, резонно, у читача виникне питання, чому я звернувся до цієї теми. А все через історичне почуття обов'язку перед всіма поколіннями народів, що населяють Буковину і сусідні держави, за ту, можливо, дуже тоненьку ниточку, що зв'язує нас за весь час існування людства.
Портрет Князівни Руксандри
По-перше, коли пішла мова про великого воєводу Молдови Василя Лупула, в мене виникла інсинуація з рідними Ошихлібами. Тут, за моїм аналізом, понад тридцять династій Лупулів. І більше таких сіл на Кіцманщині й Буковині немає. Хіба що в самій Молдові. Треба досліджувати. Але погодьтесь, щось у цьому спільного і якийсь родовий зв'язок є. Хоча і вже дуже далекий – майже 400 років.
По-друге, згадка про Деляни (Делені). В окремих архівних документах періоду Румунії село Ошихліби там значиться саме так. Про це в своїй книзі «Село над Совицею», видану в 2004 році, наголосив Ростислав Дуб, покійний автор. До речі, редактором цієї книжки був Іван Кушнірик (теж уже покійний). Звичайно, це моє припущення ще потребує дослідження та доказів. Ось чому я все життя шкодую, що не історик і не знаю румунської (молдавської) мови.
По-третє, такий собі князь Йордакі Кантакузіно (найближчий прародич Василя Лупула, судячи із згаданої книги румунської письменниці) передав села Дубівці, Зеленів і Ошихліби у власність польському принцу Чарторийському.
І це перша письмова згадка про Ошихліби від 2 листопада 1410 року. Це згідно з тим, що вдалося знайти в наших архівах. Та я більше, ніж впевнений, що якщо покопатись в архівах Кишинева, Ясс, Сучави та Бухареста, то там можна знайти згадок набагато більше і дальше 1000 років… Але це вже для допитливих і цікавих людей молодших поколінь. А ще, погодьтесь, такі співпадіння та зв'язки не випадкові. Вони в тій чи іншій мірі мають стосунок до Ошихлібів та згаданих історичних постатей. Думаю, що хтось та колись це доведе конкретними фактами і документами.
Завершити свою розповідь хотів би згадкою про деяких з династій ошихлібських Лупулів. Вони того варті і це теж неординарні історичні постаті.
Найбільш поважною та освіченою сім'єю, безумовно, є сім'я Ярослава Лупула. Саме його син Тарас зумів сягнути найвищих вершин в науці і став професором, доктором політології Чернівецького університету. Дочка Оксана – лікар-гінеколог від Бога, практикує в Чернівецькому діагностичному центрі. Ще з дівчини-юнки всі помічали її неймовірну красу. І якоюсь мірою її образ навіть збігався з образом вищезгаданої князівни Руксандри.
Відмітимо і таке: їх рідний дядько Омелян є професором університету в м.Калгарі (Канада).
Професор Калгарійського університету (Канада) Омелян ЛУПУЛ та його племінник Тарас ЛУПУЛ, професор Чернівецького університету.
Серед найвідоміших династій, безумовно, сім'я Василя Максимовича Лупула. Цей чоловік мав мудру голову та золоті руки і в румунський період був технічним керівником місцевої спиртової гуральні, а в часи СРСР розбудовував її в потужний консервний завод, доки не прислали спеціаліста з вищою спеціальною освітою. Старша дочка Євгенія Гуцул – друга жінка в селі, яка нагороджена Почесною Грамотою Верховної Ради України за довголітню ефективну працю на цьому заводі. Син Василь – найкращий механізатор-комбайнер місцевого колгоспу «Маяк». Молодша дочка Марта Маніленко — довгорічний завуч сільської школи, досвідчений педагог-мовознавець.
Василь Максимович ЛУПУЛ з першим директором заводу Афанасієм ЯКОВЕНКОМ (сидять). 1948 р.
Ще один місцевий завуч сільської школи Олексій Денисович Лупул не захотів «виживати в умовах незалежної України» і з сином Сергієм стали займатися різнобічним бізнесом. Сьогодні Сергій Лупул потужний бізнесмен на теренах Кіцманщини і Буковини. А поважний 88-річний батько – другий за віком найстарший чоловік в Ошихлібах після останнього сільського ветерана другої Світової війни Василя Руснака (94 роки).
Не менш відома не тільки в селі а й далеко за його межами сім'я Дениса та Марти Лупулів. Його батько Никифор був заможним землеробом ще за Румунії і мав 7,5 гектарів землі. Денис, вже будучи юнаком, не хотів служити в румунській армії і, піддавшись на провокативну пропаганду своїх друзів братів Ілюків – Василя та Івана і Якима Лупула, перейшов румуно-радянський кордон в районі Снятина, міркуючи, що в СРСР йому буде краще. Та каральні органи «совєтів» назвали його румунським шпигуном, і він з 1940 до 1947 року відмучився на уранових шахтах Норильска. По поверненні все життя працював трактористом в місцевому колгоспі «Маяк». Був делегатом 3-го з'їзду колгоспників у Москві.
Перший ошихлібський політв'язень СРСР Денис Никифорович ЛУПУЛ (1939-1947 рр).
Дружина Марта народилась в дуже бідній сім'ї Миколи Лупула (однофамільця). Батько загинув на фронті Другої світової війни. Більше 40 років працювала дояркою колгоспу «Маяк». Була найкращою – за звитяжну працю нагороджена орденами Трудового Червоного прапора та Леніна. Сьогодні Марта Миколаївна — найстарша жінка в Ошихлібах, їй пішов 91 рік.
Єдина дочка цих працьовитих, чесних та гідних людей Марія була відомою лікаркою в Неполоковецький лікарні. Сьогодні – пенсіонерка. Відзначу і таке. І мама, і дочка були в свій час фантастичні красуні і відповідали описам нашої героїні Руксандри. Вони наче її повтор через майже чотири століття...
Була серед Лупулів і людина-легенда — Дмитро Яковинович. Ще молодим хлопцем в румунські часи він освоїв ремесло тракториста. В червні 1941 року, коли почалась війна СРСР з Німеччиною, його серед 21 ошихлібського бранця взяли на війну. Був водієм-механіком танка Т-34. Спочатку відступав до Сталінграда, а потім наступав – дійшов до Праги. Двічі горів у танку. Двічі нагороджений орденом Червоної Зірки. Після війни працював трактористом у сільському колгоспі «Маяк». Причому, на найнебезпечнішій роботі — з ядами та хімікатами (ніхто ж не хотів те виконувати). А воно далося взнаки. Перед виходом на пенсію лікарі діагностують в цього славного чоловіка рак легень і відправляють помирати. Та не тут то було… Мужній ветеран війни і праці заводить корову, пасіку і садить сад. І Бог і вдача дали йому ще 33 роки щасливого життя.
Неможливо не згадати і про одну трагічну постать. 19 вересня 1946 року на дорозі Орошани — Іванківці знайдено мертвим ошихлібця Василя Мафтейовича Лупула, 1920 року народження, який працював тоді заступником голови райвиконкому. Влада широко рознесла вість, що вбивство здійснили бойовики ОУН-УПА. Їй так було вигідно, щоб настроїти людей проти так званих бандерівців. Та коли відкрились архіви КДБ-СБУ, виявилось, що підступне вбивство здійснили… самі чекісти (під виглядом бойовиків ОУН), знову ж таки, щоб настроїти людей проти бандерівців. Цинізм, який був притаманний тільки сталінсько-кадебістському режиму. Тепер так діють його послідовники — Путін і рашистська Росія… Згинули би!
Штефанія ЛУПУЛ, відома як таксистка в м.Чернівцях в 1950-1995 рр.
Дочка Василя Мафтейовича Олександра була вродливою до кінця своїх днів. Висока, ставна і миловидна, вона чарувала чоловіків і красою, і розумом. Вона зробила блискучу кар'єру – від вчительки молодших класів до відповідального працівника Міністерства освіти України. Відома ще випуском декількох власних поетичних збірок.
Неможливо обминути і непересічні постаті братів Ігнація та Онуфрія Лупулів. Їх батько Михайло теж був заможним землеробом на хуторі Ізвори. За це братів «приписали» до ОУН-УПА і присудили 25 років каторжних робіт. Тож так звані «вороги народу» теж пройшли через каторгу ГУЛАГу на суворій північній Колимі. Причому Онуфрія не спасли навіть заслуги перед СРСР – він був відважним воїном на 3-у Білоруському фронті Другої світової війни і мав солідні нагороди – «За відвагу», «За взяття Кенігсберга», «За побєду над Германієй».
А ось найбільшим благодійником не тільки серед Лупулів, а й на всі Ошихліби, виявився Денис Васильович Лупул. Близько десятка нужденних завдячують йому за безоплатну допомогу при будівництві власних домівок. Пізніше і в Драчинцях, де він був головою колгоспу, бідні люди відчули таку ласку. Тому я його насмілюсь порівняти з тим заповзятим володарем Молдови Василем Лупулом, який, за описом письменниці, славився не тільки хоробрістю, мужністю та благородством, а й великою гостинністю та щедрістю.
Найбільший ошихлібський благодійник Денис Васильович ЛУПУЛ (1960-1993 рр.).
Ще не про одну ошихлібську династію Лупулів можна багато розповісти і доброго, і не дуже... Але згадаю про найбільш яскравих, корисних та неповторних. Зокрема, брати Іван і Петро були знані будівельники, Дмитро (Добренько) — добродушний велетень, який з’їдав три буханки хліба в день, Василь Аріонович, Василь Степанович, Василь Васильович (Кумечко) – три прості сільські пересмішники і жартуни, Іван Михайлович і Іван Денисович — найбільш вдалі заробітчани за кордоном, Василь (Пеле) і Євген (Сантос) — віртуози-футболісти сільської футбольної команди в 1960-1973 рр., Денис Степанович (Паска) — в другій половині ХХ століття найвідоміший пекар в Чернівцях, Олександр (Якимович) — заслужений працівник культури України, багаторічний керівник народних хорів Вашківців і Ошихлібів. А ось в проклятій нами Москві представник сучасного третього покоління Мирослав Васильович Лупул (відставний міліцейський полковник і син Василя Ігнаційового) разом з кубанськими та єнісейськими козаками будує, на зло Кірілу, українську церкву. І вже попросили Томоса у Варфоломія.
Були два Лупули і серед моїх однокласників. Весельчак і гармоніст Василь (Михайлів) після школи здобув перспективну професію газоелектрозварювальника. А коли в сім’ї сестри трапилася трагедія (загинув 24-річний чоловік), він залишив для неї успадковану батьківську хату і виїхав на північ СРСР. Там і прожив усе свідоме життя, там і похований.
А ось Анатолій (Павлів), мій найближчий сусід і товариш, і сьогодні в свої 68 років працює на потужній фірмі в Лужанах «Сітка-Захід», бо на мізерну пенсію не вижити. У свій час, з останнім керівником унікального Ошихлібського консервного заводу Калиною Кишкан і її заступником Василем Міциком намагався втримати підприємство в робочому режимі до останнього. Але тодішній районний очільник знайшов якогось інвестора з Маріуполя, який, скупивши за безцінь людські ваучери, канув у небуття. І такий цікавий факт. Рідна тітка Анатолія Анастасія емігрувала з групою таких же сміливців з села до далекої Канади ще в далекому 1900 році. Там вийшла заміж за односельця Левона Бойду (рідного брата моєї бабусі Гафіци) і славний рід Бойда-Лупул продовжив своє існування на канадській землі.
Є родинна спорідненість ошихлібських Лупулів і з тими, які проживають в Кіцмані та Оршівцях, а серед майже тридцяти родин в Чернівцях – близько половини — це наслідники сільських династій з Ошихлібів.
Закінчуючи свою розповідь, підкреслю, що і давні згадані історичні постаті, які жили у важкий трагічний час ХVІІ століття, і неординарні образи моїх земляків ХХ — початку ХХІ століть (не менш трагічний період для України) заслуговують на увагу та пошану. Всі вони були і є достойними людьми, тож гідні тривалої пам’яті нащадків.
