Лютий 2014 року був останнім і найкривавішим зі всіх місяців протестів, і саме 20 лютого 2014 загинуло найбільше активістів Майдану. Наступного дня, 21 лютого 2014 року, офіційна влада України юридично визнала жертвами загиблих мітингувальників Майдану.
Через рік після тих буремних подій, згідно з Указом Президента від 11 лютого 2015 року «Про вшанування подвигу учасників Революції Гідності та увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні», 20 лютого стало Днем Героїв Небесної Сотні.
Сотні жителів Кіцманщини брали участь у революційних подіях 2014-2015 років. Постійними активними учасниками Революції Гідності були священники, які залишалися вдень і вночі під час розстрілів на Інститутській, штурмів Майдану.
Настоятель Свято-Миколаївської церкви міста Кіцмань о.Юрій Кавюк — один із тих, хто був у найнебезпечніші моменти на Майдані та на вулиці Інститутській. Він каже, що та зима змінила його, після Революції він став іншим.
— Коли ви перший раз поїхали на Майдан?
— Пам'ятаю як тепер, коли сталося побиття студентів, того дня у нас припадала Служба Божа. Першого грудня 2013 року, коли в Києві на Майдані зібралося близько мільйона людей, ми (священники) були з нашими парафіянами на чернівецькому Майдані, підтримували їх морально, а потім поїхали до столиці. Близько першої ночі нас зустріли кіцманчанин Марко Чорний і Іван Рибак (пізніше він був обраним народним депутатом з нашого округу). Священників у той час ще небагато було, нас пригостили гарячим чаєм, запросили в палатку. У ту ж ніч ми були на сцені Майдану, сказали людям, що церква зі своїм народом, церква, священики — це поводирі не лише в час легкий, а й в скрутний, мусить бути попереду. Першого разу нас поїхало 8 священиків з Кіцманщини і Буковини.
— Чи говорили ви з Митрополитом, коли їхали на Майдан?
— Так, ми постійно повідомляли Єпископа Митрополита Данила, що ми їдемо. Іноді це було наче зухвальство з нашого боку, бо ми ставили перед фактом. Але, на щастя, Митрополит Данило не лише не перечив, а й казав, що ми мусимо бути там, де наші люди, ми маємо їх підтримувати, захищати і завжди давав благословіння в таку дорогу.
— Перші смерті на Майдані… Що ви відчули в цей переломний момент?
— Ми їздили на неділю додому, відправляти Службу Божу. І коли 22 січня 2014 року вбили першого — Сергія Нігояна, було дуже прикро на Службі. Пам’ятаю, текли сльози, був біль і розчарування, але і розуміння, що відступу немає... Ми поїхали у Київ, нашою єпархією служили панахиду за другим убитим — Михайлом Жизневським.
— Тоді мабуть люди на Майдані відчували не лише не ейфорію, а й страх…
— Так, звісно страх був присутнім. Вперше смерть дивилася мені в очі в ніч з 10 на 11 грудня 2013 року. Після зачистки наметових містечок "Беркут" штурмував Майдан та Будинок профспілок. Був сильний мороз, я протягом для намагався проповідувати серед силовиків, і коли, здавалося, вже все буде спокійно, почався розгін Майдану. Я як певний “безбашений” активіст, священник стояв з боку Михайлівського собору перед Майданом. Закрив підходи “Беркут” харківський (і, підозрюю, там був і ОМОН з сусідньої держави), вони кричали нам “Раскольнікі!”. Від пів першої до години четвертої ранку я стояв перед ними і проповідував. Вже й не знаю, що я стільки часу їм говорив, але вистачало слів, певно, Дух Святий моїми устами проповідував.
З нашого боку Майдану довгий час розгону не було, але от прийшов наказ від командирів силовикам… Біля себе бачив і Володимира Кличка, і Арсенія Яценюка. Навіть Царьов і Шуфрич інколи пробігали. Вони всі були з охороною, звісно. Коли пішла атака на барикаду, політиків їх охорона взяла в кільце, а я залишився. Хлопці з “Беркуту”, які стояли в перших рядах і чули проповідь, сказали: “Батюшка, не бойся, тєбя нікто не тронєт.”. Тобто слово проповіді їх “пробило”. Проте їх командири, які побачили, що беркутівці лише імітують атаку, скерували своїх людей із задніх рядів наперед, мене скрутили, затиснули хребет так, що я видихнув і вдихнути вже не міг. Недалеко був Кличко з охороною, і коли він це побачив, сказав своїм охоронцям допомогти мені. Після того в мене з'явився страх, але не такий, тваринний, коли ти тікаєш. Страх, коли ти сконцентрований, розумієш загрозу, але все одно відпрацьовуєш на всі сто і йдеш до своєї цілі незважаючи ні на що. Розумів, що 50/50 — виживемо чи ні, особливо 18-20 лютого, в дні розстрілу "Небесної сотні". Ми були в епіцентрі подій. Коли палали профспілки, ми тягали бруківку, все, що горить… Було кому без нас кидати ту бруківку, коктейлі, але люди знали, що церква — поряд з людьми, не просто присутня, а ще й подає “патрони”.
— Не було спроб вас залякати, вмовити не підтримувати Революцію, аргументуючи тим, що “Влада від Бога”?
— Було таке. Доносили різну інформацію, щоб ми зупинилися. А відносно того, що “Влада від Бога” — це є неточний переклад, неправильна інтерпретація.”Немає влади, якщо вона не від Бога” — тобто, якщо видно по діях влади, що вона діє проти людей і проти Бога, ми її не сприймаємо як владу. Пам’ятаю, у день вбивства Нігояна я після Служби в церкві сказав, що від сьогодні не буду на Службі Божій поминати ні Президента (Януковича), ні Верховну Раду, ні силові органи, бо вони антиукраїнські. Тижнів через три Патріарх видав такий указ, але ми вже тоді не поминали їх у молитвах. Передавали і через знайомих, і через органи влади, силовиків, щоб ми замовчали, бо проти нас є кримінальні справи і може загрожувати до 15 років тюрми. Ми розуміли: або ми добиваємося правди, перемоги Революції, або нас чекає заслання чи ув'язнення. Але ризик був виправданий, бо від цього залежало майбутнє українського народу.
