Тараса Канюка обрали ошихлібським сільським головою восени 2010 року, коли в селі тривав гострий релігійний конфлікт. Люди перекривали дорогу, ночували під храмом, місяцями там чергувала міліція… Чому на той час успішний 32-річний підприємець вирішив балотуватися на посаду сільського голови у такий складний для села період?
— До цього рішення мене спонукали односельці, громада мені довірила бути головою, давши дуже високий рівень підтримки на виборах. Хоч тоді я довіряв і по сьогодні довіряю попередньому сільському голові Ярославу Гордійчуку. Як сьогодні, пам’ятаю — приймав присягу 11 листопада 2010 року, це було хвилююче і досить символічно, адже 4 листопада 2010 року виповнилося 600 років з першої письмової згадки про Ошихліби.
Ми бачили, що потрібно було вирішувати релігійну проблему, бо в селі через це сварилися родини, сусіди… За два роки мені довелося побувати на понад 30 судових слуханнях, які відбувалися і в Чернівецькому господарському суді, і в Києві та Львові.
— Чим завершилися ця судова тяганина?
— Можна сказати, жодна зі сторін конфлікту не була повністю задоволена рішенням. Але йшов час, змінювалася свідомість людей. І під час надзвичайно хвилюючих подій на Майдані у 2014 році я прийшов до парафіян Московського патріархату, пояснив, що пора відкрити двері новозбудованого храму і дозволити іншій церковні громаді Київського Патріархату (які до того часу відправляли Службу на вулиці, під церквою) закінчити внутрішні роботи і мати місце для Богослужінь. На теперішній час в в церкві вже є навіть тепла підлога, зовні будівля поштукатурена. Зараз в обох церквах — і новозбудованій, і старовинній дерев'яній, проводять Служби, здійснюють обряди, безперешкодно моляться. Всі конфесії мирно і толерантно ведуть свою діяльність.
— Як за роки змінювалася інфраструктура, благоустрій села?
— Розвиток інфраструктури та благоустрій напряму залежить від бюджету. Я вважаю, що кожну гривню треба цінувати, адже це податки наших людей. Ми не поспішали підписувати кошториси із захмарними сумами, а спершу думали, як зробити те, що можливо, дешевше. До прикладу, автобусні зупинки. У наших колег облаштування однієї подібної зупинки обходилося приблизно у 50 тисяч гривень. Ми з бухгалтером прорахували, скільки коштує метал, дерево, фарба… Придбали це за бюджетні кошти і зробили їх господарським способом, втративши близько 50 тисяч на три зупинки, а не на одну. Наче б то дрібниця, але це приклад того, що гроші громади потрібно витрачати економно і з користю. Нещодавно зробили водогін до школи, бо стару трасу прорвало. Маємо просторе приміщення дитсадка, де - гарні ремонти, нова сантехніка, енергозберігаючі вікна. Спершу ми робили ремонти за допомогою громадських робіт за направленням центру зайнятості, пізніше на це було виділено ще 1,3 мільйони. Будівля розрахована на 160 дітей, зараз записано трохи менше 80. Тож одне з невикористаних приміщень дошкільної установи було дано в оренду під аптеку, адже це зручно для жителів Ошихлібів. Хоча з цього приводу ми теж мали судову тяганину, бо прокуратура заявила, що забороняється здавати в оренду під комерційні об'єкти освітянські приміщення. Ми стали на бік підприємця і ці суди виграли, тож маємо діючу аптеку. Через помилку геокадастру мали суди за територію дитячої установи, бо хтось помилково видав акт на землю приватному власнику, який охоплював частину двора та альтанку дитсадка. В суді довелося свідчити попереднім сільським головам і сусідам, що ця земля завжди належала дитячій установі. Верховний суд скасував помилкові державні акти і таким чином повернув землю у комунальну власність.
Взагалі, будні сільського голови — це і скарги на те, що перегоріла лампа вуличного освітлення, і на те, що хтось підпалив сміття, і серйозніші речі — ремонти комунальних об’єктів, доріг, різні суди та сприяння у вирішенні проблем мешканців громади, наскільки це можливо.
— Ошихлібська школа за результатами ЗНО отримала третє місце в обласному рейтингу…
— Так, я надзвичайно радію за наших випускників та педагогів, завжди вірив у них. Директорка Марія Сороцька згуртувала шкільний колектив, гарно організовує навчальний процес. До речі, згадую, як у 2012 році тодішній міністр освіти Табачник починав нівелювати усе українське. Тоді я, щоб заохотити дітей вивчати українську мову та історію, пообіцяв виплачувати особисто від себе “премії” учням, які здобудуть призове місце на обласних олімпіадах з української мови, історії, а також — з математики. На той час це були значні кошти, це стало хорошим стимулом для учнів і кілька з них тоді отримали “премії”.
— Так, у європейських селах, кажуть, жити не гірше, ніж у містах.
— До речі, жодного разу не був за кордоном. Зробив 20 років тому закордонний паспорт, і в ньому нема жодного штампу про перетин кордону. Це досить незвично у наш час, але я пишаюся тим, що живу і працюю на своїй землі, землі наших предків та наших дітей.
— В Ошихлібах є близько 2 тисяч жителів. Де працюють ці люди?
— У нас люди не сидять по домівках, а працюють. Працюють не лише в селі, а й їдуть в Чернівці, в Кіцмань, є багато освітян, медиків, людей на різних керівних посадах. Але карантин та пандемія негативно вплинула на більшість підприємців та зменшили купівельну спроможність населення. В селі є багато підприємців, розвивається сільське господарство. Вирощують у нас і птицю, і квіти, і традиційні сільськогосподарські культури. Є автосервіс, магазини, кафе... У нас роблять чудові вишивки, займаються традиційним буковинським ткацтвом, — словом, люди працелюбні, розумні та творчі. Якщо людина хоче працювати на рідній землі, вирощувати сільськогосподарську продукцію, треба лише сприяти, створювати умови. Від цього виграє вся громада.
