У Чернівецькому музеї під відкритим небом за допомогою зразків народної архітектури і природних ландшафтів відтворюються життя і побут старовинного села. Перед відвідувачами постають сільські вулиці з білими хатами, де кожен мимоволі потрапляє в минуле наших пращурів. Для огляду пропонуються дві етнографічні зони «Хотинщина» і «Західне Подністров'я».
Старовинні будівлі Кіцманського району розташовані на другій сільській вулиці, де відтворені зразки народної архітектури та побуту селян Західного Подністров'я. Вздовж музейної «вулиці», за майновою ієрархією, відтворені дві селянські хатини та сільська управа.
Хата бідняка з Гаврилівців
Перша будівля, з якої починається експозиція – зрубна хата селянина бідняка (1860 року), яку привезли в музей з села Гаврилівці Кіцманського району. У таких злиденних спорудах жили бідняки з великими сім’ями. Маючи невеличкий клаптик землі, змушені були йти в найми. Малоземельних і безземельних селян, в яких не було жодної господарської споруди, називали «халупниками». Над плануванням таких приміщень довго не задумувалися: сіни та кімната (хатчина), ось і все. Дерево в таких оселях використовували лише в якості каркасу, а щілини між кілками заповнювали сумішшю глини та соломи. Дах вкривали очеретом, стеля у кімнаті дерев’яна, із товстих дощок настелених на сволоки, а от в сінях стеля відсутня. Поруч немає жодної господарської споруди, адже звідки в бідняка могли бути коні чи корова? Тож і стайні чи стодоли не треба. Немає навіть димаря, бо за нього довелося б платити чималий податок (подимне). Подвір’я обгороджене плотом.
Двір селянина з Лашківки
Одразу за плотом, поряд з хатою бідняка, розміщений двір селянина середнього достатку. У центрі двору ‑ хата з села Лашківка Кіцманського району (1875 року). Таких осель в селах Кіцманщини, було на межі ХІХ та ХХ століть найбільше.
Господар цієї садиби мав землю та худобу, тому на подвір’ї є багато добротних господарських споруд. Стайня для утримання худоби, обмащена глиною та побілена. До стайні прибудована з дошок стодола, де зберігали снопи та сільськогосподарський ренамент. У глибині двору розташовано карник, хлівець для свиней, курник та комора, де зберігали посуд, зерно, полотно, речі, а також продукти. Біля комори – криниця з дерева, а поряд майстерно виплетена із лози кошниця.
Для будування такої садиби бралися ті самі дерев’яні кругляки, що були взяті за основу у хаті бідного селянина, стіни так само обмазані глиною та очерет на даху. Ця оселя вже трикамерна, складається з хатчини, сіней та світлиці. Інтер’єр типовий, але є одна особливість, а саме дві печі, бо в хаті мешкало два покоління, тому для молодят зробили окрему піч. У хаті розвішаний святковий і робочий одяг, стіни прикрашені килимами і залавниками.
«Хата з Лашківки — це оселя моїх дідуся і бабусі Василя і Єлизавети Андріяшик, які виростили шістьох дітей. Там не було ні світла, ні газу, мащена глиною підлога, а з приладів у хаті був один-єдиний старовинний годинник на стіні, з "шишками" на ланцюгах і він голосно цокав. Не зважаючи на бідність, в якій жила родина, це було місце благодаті і любові», — розповіла Галина Старинська.
Сільська управа з Ревного
Продовжує експозицію сільська управа (30-тих років XX ст.). Будівля перевезена з села Ревне, що поблизу Чернівців. Багато всього бачила ця споруда. У румунські часи в цій будівлі розміщувалися примар з нотарем, жандармський пост, сільські депутати. Тут визначали податки, набирали рекрутів, видавали документи, урегульовували цивільні справи, опікувались станом шкіл, доріг, допомогою сиротам, вдовам та людей з інвалідністю.
Як пишуть на сторінці Чернівецького обласного музею народної архітектури і побуту у Facebook, нещодавно у цій сільській управі проходили ремонтно-реставраційні роботи. «Ось тинькуємо тріщини та будемо білити. Я звикла до такої роботи, бо з малих років працювала на будівництві, а потім пригадалось, чого мама з батьком навчили ‑ як старі хати доглядати треба. Зараз пригодилися, ті знання. Ось і донька моя, Світлана, також зі мною працює, потрохи теж всьому вчиться», — розповідає про роботу Марія Іванівна.
Церква з Драчинець та дзвіниця з Берегомету
Остання архітектурна споруда розташована на підвищенні, там відтворено Миколаївську церкву 1774 року, перевезену із села Драчинці Кіцманського району. Вона належить до типових на Буковині храмів з високим чотирисхилим дахом, покритим ґонтом і насунутим на зруб, перекриття ніби шапка. На причілковій стіні притвору, у церкві, розміщені копії малюнків румунського королівського придворного художника, що зображують церкви і монастирі Північної та Південної Буковини.
Поряд з церквою ‑ дерев’яна дзвіниця з села Берегомет Кіцманського району, вона захоплює стрункістю силуету і простотою конструкцій.
Перший іконостас Миколаївської церкви, був намальований на стіні, але він не зберігся, а теперішній – це робота школи іконописних майстрів Києво-Печерської та Почаївської лавр.
Усі будівлі перетворені на музейні зали, де експонується півтори тисячі експонатів: килими та посуд, одяг та реманент, дитячі колиски і прялки. А зараз, в цих старих стінах архітектурних споруд стає живою історія.
До речі, 26 вересня у музеї стартує проект «Театр просто неба». Вистава відбудеться за участю Чернівецького академічного обласного українського музично-драматичного театру, за мотивами твору Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я», інсценізація В. Фащука. Початок о 16:00, вхід вільний.
