Бувають події, які з плином часу стираються з пам’яті людей і стають надбанням архівних сховищ. Але є події, значення яких не тьмяне від невблаганного бігу історії. Це — Друга світова війна, яка поглинула величезні матеріальні ресурси, було вбито і покалічено мільйони людських життів. Пам’ять про ці буремні сторінки зберігаються і передаються з покоління в покоління. Цього року ми відзначаємо 75 річницю перемоги над фашистською Німеччиною. Ми молоде покоління не бачили цю війну, але можемо почути про це зі спогадів тих, хто героїчно боровся за перемогу, пише краєзнавець з Суховерхова Юрій Остафійчук.
Мова піде про Василя Кириловича Андроника з с.Суховерхів, єдиного живого учасника цієї страшної війни, так як інші ветерани відійшли в інший світ.
Народився Василь Кирилович Андроник 31 грудня 1921 року, як записано в церковній книзі. У родині Андроника Кирила Григоровича і Анастасії Олексіївної, син Василь був третьою дитиною і свою трудову діяльність почав у 10-річному віці, коли пас 11 корів у заможного господаря села. Це була багатодітна сім’я, як по теперішніх мірках і складалась із п’ятьох дітей. На долю кожного чоловіка даної сім’ї випало велике випробування війною. Батько Кирило Григорович воював і був поранений у Першу світову війну. Двоє синів Василь і Юрій стали учасниками Другої світової війни. Найменший син Тодир хоча і не воював, але трагічно загинув в селі від гранати, яка розірвалась у його руках. У віці 10 років помер від дифтерії старший брат Дмитро і лише сестра Параска дожила до старості.
Всі ці страшні події в родині змушена була пережити їхня матір Анастасія Олексіївна, котра все життя важко працювала разом з чоловіком, щоб поставити дітей на ноги. Сама мати простудила ноги і залишилася калікою.
У той час перед війною територія нашої Буковини входила в склад королівської Румунії. І у віці 18 років молодого Василя мобілізують в румунську армію, який зі слів односельчан він чув про цю службу. Адже нелегко було суховерхівським хлопцям в цій армії. Румунські офіцери били і знущались з наших краян, знаючи, що вони також хочуть скинути румунське ярмо і на Буковині. Разом з Василем Кириловичем Андроником був призваний і односельчанин Дмитро Васильович Антоняк , проте з якихось причин мобілізація не відбулась. Мабуть румунські керівники боялися давати зброю буковинським українцям, так як за річкою Дністер і в сусідньому місті Снятин уже стояли радянські війська.
22 червня 1941 року Німеччина розпочала війну проти СРСР. У Чернівецькій області не встигли належно провести мобілізацію через швидке просування німецько-румунських військ. Тоді із згадок Андроника Василя з села Суховерхів на війну забрали до 20 мешканців. Через недовгий час село було окуповане знову румунами. І лише в кінці березня 1944 року Буковина була звільнена від німецько-румунських військ.
Загальна мобілізація односельчан чоловіків призовного віку 1894-1926 років народження на Другу світову війну в Суховерхові відбулося, за спогадами Василя Кириловича, в середині травня 1944 року. Матері, діти, люди похилого віку проводжали на війну своїх батьків, синів, дідусів і братів. Усюди було чути плач і зойки. Весь Суховерхів проводжав бійців, аж до початку Кіцманя. Цей вважається найсумнішим для жителів нашого поселення, адже мешканці знали, що багато з воїнів не повернуться уже живими до своїх родин. Тоді до лав Червоної Армії з Суховерхова забрали близько 180 чоловік. З нашої родини на цю війну пішли — Сергій Петрович Олексюк, який пропав безвісті в лютому 1945 року; Петро Іванович Коцаба, загинув; Михайло Остапович Костинюк — повернувся живим і рідний брат Андроник Юрій Кирилович, також повернувся живим.
Трагічним спогадом ветерана Василя Андроника є те, як їх бомбили у місті Фастів Київської області. На цю вузлову станцію їх привезли у вагонах, щоб далі перекинути в тил на навчання. Тут їх тримали до двох неділь. На станції розміщувалось багато вагонів з солдатами, які вже рухались на передову, також було багато вагонів із зерном та інше. Ця затримка вагонів була створена спеціально шпигуном, одним із керівників станції Фастів, який допомагав німцям. І ось 31 травня 1944 року на станцію Фастів-1 налетіли до 60 німецьких літаків і почали нас бомбити. Загинуло дуже багато солдатів з різних регіонів СРСР. Я тоді залишився живим, а з села Суховерхів тоді загинув Кожухар Іван Васильович.
Після цих подій мобілізованих живих солдатів повезли на навчання в місто Канськ Краснодарського Краю Росії. Разом з Андроником Василем був і його брат Юрій. Тут зустрів односельчана Шевчика Івана Андрійовича. Так, як було літо, жили солдати в землянках, харчувались погано, їли гнилу картоплю і рибу, борщ з кропиви і хотіли вже на фронт, адже там, як розказували, годували бійців краще.
Після навчання солдатів направляють на передову лінію фронту. Андроник Василь попадає на 3-ій Білоруський фронт, 26 піхотну дивізію, 49-ий полк. Брат Андроник Юрій служив також в цьому 49-му полку тільки в іншій роті санітаром.
Згадує ветеран Андроник Василь: “В першому бою, який відбувся в Литві разом зі мною був односельчанин Андроник Степан Никифорович, який отримав поранення. Я його перев’язав, передав санітарам, а сам повернувся в бій. Спочатку був снайпером, а потім узнали, що я з Західної України, перевели звичайним піхотинцем. Наша частина вела запеклі бої в Східній Прусії за місто Кенігсберг. Після артилерійської підготовки наша піхота й танки перейшли в наступ. Проте стало ясно, що артилерія не вирішила долю битви, значна частина вогневих точок фашистів чинила іще шалений опір. Тому нам приходилось вибивати німців, а тут були 2-3 лінії оборонних траншей. Наш підрозділ розміщувався на одній висоті, а інший через відкриту ділянку, що прострілювалась німцями, на іншій висоті. Радянський офіцер дає мені приказ дізнатись, яка там ситуація у наших сусідів, адже зв’язку не було. Мені прийшлося по-пластунськи під прицільним вогнем німецьких кулеметів доповзти до своїх. Залишився живим тому, що попав у глибоку борозну, повзав і був молодий, адже перебігав і стрибав швидко і кулі літали лише над головою. Коли добіг до своїх, то побачив, що речовий мішок на плечах був, як решето пробитий кулями. Цими днями я відкрив вогневі точки ворога”.
До проголошення Незалежності України в 1991 році вдома про війну ветеран говорив мало, зате потім розповідав найближчим родичам всю правду про ті трагічні події.
Василь Кирилович Андроник із Донькою Ольгою Василівною Костинюк.
Згадує дочка Ольга Василівна Костинюк: “Уже досить пізно я дізналась, що коли батько був поранений під час наступу в ногу, куля пройшла через м’які частини, проте не зачепила кістку, але перебила вену. Батько скотився в яму від снарада і зняв штани, почав робити перев’язку. Його мало не застрелив радянський офіцер, який ішов у другій лінії за наступаючими солдатами, щоб ніхто не залишився. Якщо солдат з якихось причин не побіг в атаку ризикував бути убитим своїми. Пораненого батька забрали в госпіталь, де він зустрів свого односельчанина Миколу Ілліча Руснака , який також лікувався від поранення”.
За всю війну Андроник Василь Кирилович був двічі поранений у ноги. За взяття міста Інстербург був нагороджений медаллю «За відвагу».
Загалом з Суховерхова протягом 1941-1945 років на Другу світову війну було мобілізовано 242 чоловіки, з них загинуло 149 чоловік, а повернулися живими додому лише 93 воїни.
Василь Кирилович Андроник із воїнами АТО села Суховерхів у 2019 році.
Уже 75 років, як закінчилась ця страшна війна, а Василю Кириловичу досі сняться побратими, односельчани і важкі військові битви. Війна, як згадує ветеран, то дуже важка праця і дай Боже, щоб ніколи таке не повторилося, і дуже важко слухати про втрати наших земляків в новій російсько-українській війні на сході України, яка вже йде 6 років, де гине цвіт української нації.
Зараз Андронику Василю Кириловичу іде 99 рік, позаду досить довге і не просте життя. Секрет довголіття ветерана — його життєвий оптимізм. В любій складній ситуації він переводив все в жарти. Все своє свідоме життя він співав у церковному хорі, співав навіть на фронті. Важко працював їздовим на фермі, не вживав алкоголь і не палив. В Суховерхові Василя Кириловича знають, як дуже спокійного і доброго чоловіка, він ніколи не тримав зла на когось. В такому дусі він разом з дружиною Марією Сергіївною виховав двоє своїх дітей — Василя і Ольгу. Всі ці риси ветерана підкреслюють головну Божу заповідь — полюби ближнього, як самого себе, чого все життя дотримується Андроник Василь Кирилович.
Ветерани с.Суховерхів. Верхній ряд, зліва на право: Цюпа Іван Васильович (1927 — 2008 р.), Димуряк Андрей Андрійович (1924 р.н.), Гешко Діонізій Омельянович (1925 — 1995), Скутельник Тодир Ілліч (1925 — 1999); Середній ряд, зліва на право: Водянчук Іван Ілліч (1925 — 2007), Олексюк Василь Євгенович (1925 — 1994), Ткачук Василь Іларіонович (1924 — 1999), Андроник Георгій Кирилович (1924 — 1977), Костинюк Тодир Іванович (1923 — 2001); Нижній ряд, зліва на право: Шевчик Іван Андрейович (1923 — 1999), Семенюк Василь Іванович (1921 — 2005), Івасюк Георгій Васильович (1912 — 1998), Руснак Микола Ілліч (1923 — 2007), Андроник Андрій Никифорович (1923 — 2015).
