Випускник Глиницької школи Богдан Сивачук напередодні Дня перемоги написав нам в редакцію про листи з фронту прапрадідуся Михайла Дмитровича Купчанка, а також про свої роздуми про сьогодення і майбутнє. Адже із закінченням школи життя випускників кардинально змінюється, а теперішній навчальний рік завершується в умовах карантину і дистанційного навчання.
Ось що пише Богдан Сивачук: "Кожний відрізок часу вносить корективи у наше життя і сьогодні на нас припало ще одне випробування – карантин, надзвичайна ситуація у зв'язку із поширенням коронавірусної інфекції COVID -19.
Всі освітні заклади закриті.
Для нас, учнів – це велике випробування. Змінився режим дня, з’явилося багато вільного часу і цей час треба чимось заповнити. З друзями зустрічатися не можна, але то не біда, адже є телефон, по якому можна спілкуватися і бачити один одного, посилати різні меседжі.
І тут я згадав розповідь своєї бабусі Надії Вівчарюк про листи з фронту мого прапрадідуся Михайла Дмитровича Купчанка до своєї дружини Рахілі Вікторівни Купчанко, до єдиної дочки Минодори та до своїх батьків, які жили в селі Берегомет.
Фронтові листи. Їх всього 32.
Я мав честь тримати 2 маленьких трикутники із 32. Зразу не зрозумів, що то листи, адже я знаю конверт з маркою, а то — вправно з аркушу паперу складений трикутник і на ньому — адреса.
Мені дуже цікаво, що той трикутник, як голуб миру, летів з фронту у кожну сім'ю з вісткою: «…живий, здоровий і чого вам бажаю…» — так починався кожний лист. Я прочитав ті два листи з труднощами, вицвіли слова, літери, але зміст можна зрозуміти. Велика жага до життя, безмежна любов до Батьківщини, родини і прагнення дочекатися Перемоги.
Але прапрадід Михайло не дожив до Перемоги два місяці і 15 днів. Помер від ран 25 лютого 1945 року. Похований у м. Нове на Віслі Бидгощського воєводства в Польщі, могила №6. Дізнався про це з книги Пам'яті України Чернівецької області, виданої 1994 року.
75 років нас відділяє від тих суворих часів Другої Світової війни.
Моя прапрабабуся Рахіля 73 роки чекала свого чоловіка, та він так і не повернувся. Вже три роки, як відійшла в вічність і вона.
Життя продовжується. 2020рік.
Я — випускник Глиницького ЗНЗ І-ІІ ступенів. Навчання дистанційне. Частково воно ефективне. Чому? Тому, що ми самостійно вчимося – це нас дисциплінує, ми уважніші, бо заглиблюємося, нам потрібно самостійно вчити ту чи іншу тему. Але, звісно, дистанційне навчання вчителів не замінить, які в скрутну хвилину вміють сказати потрібне слово, дати важливу пораду.
Вдома не відчуєш плече друзів, як у класі. За 9 років школа для мене стала рідною домівкою, а вчителі – мудрими наставниками. Розум, серце, здоров'я впродовж усіх років нелегкої праці віддають нам, своїм учням. Саме педагогам, які нас навчають, сіють зерна доброти й любові, я вдячний понад усе.
Адже цього року ми вступаємо в самостійне життя. Та, нажаль, через карантин відмінено свято «Останнього дзвоника», підсумкову атестацію, випускний бал. Це свого часу наше випробування, наша перешкода з якою всі, ми, повинні справитися. І поставитись з порозумінням.
Все проходить, і ця хвороба відступить. Кожний з нас буде продовжувати навчання в інших освітніх закладах, але шкільні роки не забуваються – найдорожчі в житті.
Два листи з фронту, як дорога реліквія, яка зберігається у нашій родині, будуть мене надихати жити, творити, продовжувати будувати нашу Незалежну Україну".
