Тоді, 29 березня 1944 року, коли Червона армія зайшла у село Товтри, що на Заставнівщині, Василю Шкварчуку вже був 21 рік. Він добре пам’ятав, як у 40-му році “совєти” захопили Буковину і наступної весни прийшли до них додому відбирати землю. А ще, їхнє поле мали тоді “розбивати” на клаптики та роздавати бідним односельчанам, тим, хто на той час землі не мав, або мав її мало.
- Тікайте гет з подвір’я, голодранці! Це – земля моїх дідів-прадідів! – крикнула непроханим “гостям” Василева баба – Якимиха, яка була однією з найбагатших людей в Товтрах: мала декілька десятків фальчів поля, коней, корів, овець, свиней, птиці, а також утримувала наймитів, з якими пліч-опліч працювала у своєму господарстві.
Тоді ледве вдалося уникнути “розкулачення”, завдяки батькові Василя Миколі, який вчасно втрутився, не давши старенькій взяти ґралі в руки:
– Ціхо, мамо, мовчи! Вчора вони арештували примаря нашого Штефана Чагора! Його та всю родину відвезли до Чорновец, а хату, землю і все майно конфіскували!
Через місяць, в травні 1944 року Василя Шкварчука мобілізували на войну разом ще з 279-ма чоловіками та парубками з Товтрів. Їх тоді погнали у Польщу, давши до рук жменю набоїв та по карабіну на двох.
Найдужче хвилювався Василь про те, що покинув свою молоденьку дружину Марію, яка була з родини Бойчуків. Її батько Микола Бойчук був на заробітках у Канаді. Він виїхав туди ще задовго до війни.
Молоде подружжя жило у будинку в центрі села неподалік місцевої школи, який Марії купили за гроші, отримані від її батька із-за океану.
Як вдалося вижити Василю на тій війні, одному Богу Святому відомо, оскільки з фронтів до своїх домівок не повернулися 149 односельчан.
– Маріє, я буду тобі добрим чоловіком, а нашим ґіточкам -- гарним батьком! – сказав Василь, коли восени 1945 року після довгої розлуки обійняв свою красуню-дружину.
Нібито все стало на свої місця: кохана пара з’єдналася, жити було де, нарешті настав мир, але, не все було так, як мало би бути …
Василь ніяк не міг змиритися, бачучи, як “комісари” в Товтрах ходили хатами та відбирали у селян продовольчі запаси, таким чином створивши штучний голод, унаслідок якого протягом двох років у селі померло понад 50 людей.
А ще, в 1947 році до Шкваручків прийшла “сільська рада народних депутатів” забирати у них землю та передати її у колективну власність колгоспів “Перемога” та “Праця селянина”, які заснували “совєти” в селі.
“Як далі жити без власного поля?! – запитував себе Василь у відчаї. -- Відібрали все: нивоньку, худобу, збіжжя, знаряддя праці, розібрали стодолу, пограбували до нитки москалі кляті!” – обурювався він.
Але, не зважаючи ні на що, життя тривало: люди трудилися, створювали нові сім’ї, народжували дітей.
Попри своє невдоволення устроєм та грабіжницьким, зневажливим ставленням до людей з боку місцевої влади в селі, Василь Шкварчук був змушений вступити до новоствореного колгоспу “Перемога”. В глибині душі він все ж надіявся, що “більшовики си спам’ятают та залишат селян у спокої”.
Молода людина через свою душевну доброту гадала, що прийде час і все “си зміне на краще”, тим більше, що боротьба за вільне життя продовжувалася, в тому числі, і зі зброєю в руках.
Потрібно сказати, що чоловік таємно, навіть, від своєї молодої дружини ховав дома листівки з антирадянською риторикою, які передавали йому на зберігання вояки ОУН. Василь розумів, що ліпше, аби Марія, яка ось-ось мала народити, не знала про його діяльність.
Але одного разу пізно ввечері хтось постукав у двері.
– Василю, відчини! – стиха почувся голос знадвору.
– Коханий, хто це, вари, може бути так пізно? – запитала налякана майбутня матуся.
-- Не знаю, люба! Зараз си подивлю!
Накинувши на себе вовняний сардак, Василь вийшов до хорім, щоб відчинити вхідні двері.
-- Слава Україні! – привіталися озброєні чоловіки у формі вояків ОУН.
-- Героям слава! – відповів господар оселі.
-- Друже, заховай нас до завтра, а там – буде си видко!
Василь впізнав одного з цих чотирьох чоловіків і, озирнувшись навколо, відкрив широко двері.
-- Слава Ісусу Христу! -- звертаючись до Марії, стиха вимовив один з нічних гостей.
-- Слава на віки Богу! – відповіла з тривогою в голосі молодичка з великим черевом, який ледь вміщався в нічну довгу сорочку.
Побачивши в кутку образи, які були освітлені вогником лампадки, бандерівці з порога кімнати почали хреститися.
-- Маріє, дай нам шос поїсти! – попросив дружину Василь.
Після вечері ґазда підпер драбину в хоромах до стіни та вояки піднялися на горище, де переховувалися там до наступного вечора. Вночі другого дня Шкварчук супроводив чоловіків до сусіднього села Дорошівці, а звідти через Дністер -- у село Зозулинці на Тернопільщину.
Минув деякий час…
Коли 3 листопада 1948 року з’явилося на світ довгоочікуване ангелятко, щасливий батько не знав, як віддячити дружині за такий подарунок у вигляді красуні-донечки:
-- Люба, назвемо нашу маленьку Марією, як тебе! Я хочу би вона була такою же красунею, як і ти!
Дружина притулилася до Василя та усміхнулася.
– Тоді, най вона си називає Марусею, бо дві Марії в одній хаті, гейби забагато, любий! – пожартувала молода матуся, ніжно тримаючи немовлятко на руках.
Люблячій парі тоді здавалося, що їхньому щастю нічого не завадить, але біда вже підкрадалася до їхньої оселі, ніби той вовк страшний, який жадав напитися крові …
Був Пилипівський піст. Падав дощ зі снігом. Василь бавився в хаті з дитиною та час від часу підкладав на вогонь у шпаргат, аби не загасився. Марія тягнула воду з криниці і раптом почула, що хтось гримнув хвірткою. Вона озирнулася і побачила офіцера з декількома солдатами у формі НКВД.
– Де твій чоловік, жінко?! – запитав військовий Марію.
-- А нашо вам йго?
-- Він зв’язаний з бандерівцями! Нам треба задати йому декілька питань!
-- Ая! Шо ви таке балакайте?! У нього маленька дитина! Які бандерівці?
-- Які, кажеш? А ось – такі!
“Енкаведіст” витяг із-за спини своїх підлеглих із синцями на обличчі чоловіка із зав’язаними руками.
Марія одразу впізнала бідолаху: це був один з тих вояків, що переховувалися у них в хаті майже місяць тому.
– А це хто такий?! – зробивши вигляд, що не знає, хто стоїть перед нею, запитала жінка.
Нічого не відповівши, офіцер пнув ногою затриманого.
– Це – Марія, дружина Василя! Вона з драбини давала нам їсти на горище! – виказав ОУНовець.
Марії відняло мову. Вона більше не мала ніяких аргументів, щоб якось заперечити, оскільки “зрадник вже мав у дрібничках уповісти”, як воно все було.
У ту мить з хати вийшов її чоловік і одразу зрозумів, що НКВДісти прийшли “по його душу”…
– Гайда, Василю, збирайся! – сказав офіцер, тримаючи палець на курку револьвера.
Після обшуку в хаті Шкварчуків, де знайшли антирадянські листівки із зображенням Сталіна у вигляді чорта, підозрюваного “у змові та підсобництві бандерівцям” повезли до Заставни, а звідти до Чернівців.
Майже щодня Марія долала 30-кілометрову відстань з Товтрів до міста, щоб передати чоловікові їсти. Вона добиралася чим тільки могла, але більше все ж йшла пішки, оскільки фір (коней) після війни було обмаль. З дому виходила досвіта, а поверталася, коли надворі було вже темно. За маленькою Марусею доглядала її свекруха Тетяна, яка цілий день ходила селом від одної хати до іншої у пошуках годувальниць, аби дати дитині посмоктати груди.
Якось одна жінка, яка теж чатувала перед буцегарнею в Чернівцях звернулася до Марії, яку майже щодня бачила під стінами цього закладу з вузликом в руках:
-- Жіночко, не носіт кілько харчів, бо конвоїри все забирают собі, а арештантам лишень тюремну баланду дают на день та грінку хліба!
Від почутого дружина Василя впала у кучугуру снігу та почала плакати:
“Як це так?!” -- запитала себе Марія з того чуда.
Вона була виснажена дорогою, але духом -- сильною, як ніколи. Але те, що почула з уст тієї жінки зламало її, оскільки кохана Василя була впевнена, що таким чином допомагає йому вижити в тюрмі. А ще, вона надіялась, що чоловіка не покарають, так як він був ветераном війни, добровільно віддав майже всю свою землю в колгосп, працював там та мав на утриманні немовля.
У відчаю Марія схопилась з того замету, підійшла до залізних дверей прохідної тюрми та почала гримати щосили кулаками, а потім своїми замерзлими черевиками.
– Гей, ви, відкривайте ці кляті двері!
Люди, які стояли під стінами Чернівецької в’язниці відійшли у бік від “скандальної селянки”, а хтось, навпаки, намагався її заспокоїти, аби не наробила собі якоїсь біди…
Двері відчинилися.
– Ти що, громадянко, здуріла?! – рикнув офіцер, який вийшов, до буйної молодички кацапською мовою.
– Якшо ви не передасте мому Василеві цей вузлик з їдою, я вже до прокурора йду си жаліти на вас! Чуєте, шо я вам кажу?! – почала погрожувати Марія із заплаканим обличчям.
Москаль хапнув з рук передачу, записав олівцем у блокнот прізвище ув’язненого та луснув залізними дверима.
24 грудня 1948 року Шкварчуку Василю Миколайовичу, 1922 року народження, уродженця села Товтри Заставнівського району Чернівецької області був винесений вирок – смертна кара.
Ось і обірвалося щастя молодої пари у самий непідходящий момент!
Не зважаючи ні на що, дружина та вся Василева родина боролись, аби добитися перегляду справи.
Розуміючи, що може більше ніколи не побачить чоловіка, а він свою маленьку дитинку, Марія зробила в Заставні фотографію їхньої донечки. Вона спекла хліб, в якому заховала фотокартку, вирізавши контури обличчя Марусі.
7 лютого 1949 року відбулося закрите судове засідання -- перегляд справи, де смертну кару замінили на 25 років позбавлення волі, з яких 5 – суворого режиму.
Коли в черговий раз Марія понесла передачу Василю, то дізналася, що його не стратять, офіцер, який прийняв їжу від неї, попросив її почекати у воріт тюрми.
Через декілька хвилин охоронець повернувся і, озирнувшись навколо, запхав щось у кишеню Марії.
– Тікай звідси! – застережено вимовив офіцер і одразу зачинив за собою двері.
Дружина Василя помацала рукою і зрозуміла, що в кишені, якийсь папірець. Вона схопилася і почала тікати від стін тюрми удолину. Десь біля Прута молодичка дістала цидулку і стала читати:
“Маріє, я вряд чи вижию у Сибіру кілько літ. Якшо тобі си трафи якийс добрий чоловік - виходь за нього. Бережи нашу донечку! Прощай мені за все, люба моя!”.
Потрібно сказати, що Василь Шкварчук для того, щоб написати цього листа дружині, покусав собі руку і кров’ю з рани нашкрябав ці чотири речення, які, фактично, були передсмертним зверненням до неї.
Жінка плакала цілу дорогу, поки йшла до рідних Товтрів. Вона згадувала хвилини щастя, коли вони з чоловіком були разом, і відхлипувала від жалю, розуміючи, що більше ніколи не побачить свого коханого.
З того часу зв'язок з Василем обірвався. А ще, на Буковині, як і по всій Україні, було прийнято триматися подалі від сімей “ворогів народу”. Тому навіть рідні старалися зайвий раз не згадувати вголос про Василя, аби не ризикувати бути переслідуваними з боку влади сталінського режиму.
Наш земляк потрапив до Норильська у “горлаг”. Тривала “подорож” протягом півтора місяця з Чернівців до Сибіру у вагонах, де раніше перевозили худобу, забрала життя не однієї сотні засуджених буковинців.
По прибуттю на місце, Василь на власній шкірі дізнався про жахіття табірного режиму. Каторжна праця, знущання, утиски, звірства, проваджені охороною табору, нелюдські страждання, холод, голод та хвороби – все це стало новим життям Василя Шкварчука з далекого села Товтри.
Де і ким тільки не працював Маріїн чоловік. За перший рік роботи на комбінаті “Норнікель”, Василь схуд на десять кілограмів. Він важив не більше пів центнера, як кажуть, а з його тіла лишилися лише шкіра і кістки.
Якось у таборі за нього заступився чоловік, який не дав “уголовникам” принизити буковинця:
- Ану гет пішли звідци, падлюки! Він – політичний! Це – наша людина!
Можна лише собі уявити, як зрадів товтрівський чоловік, коли дізнався, що його рятівник Іван Мацкуляк був родом також із Заставнівщини з села Юрківці. Саме цей кремезний чоловік наступні роки допоміг Василю вижити в таборі, оскільки юрківчанина на зоні поважали. А ще, через його войовничий характер, зеки боялися його, як вогню.
З того часу від Василя відчепилася лагерна нечисть, а на обід почали давати більш густої баланди та хліба понад норму.
А тим часом на Буковині, в рідному селі Товтри нічого не було відомо про долю Шкварчука Василя Миколайовича. Більшість схилялися до думки, що його вже давно немає в живих. Змирилася з цим і Марія, яка надзвичайно болісно пережила розлуку з коханим – батьком її дитини.
Якось до неї підійшов односельчанин Василь Бочулинський, у якого дружина теж була засуджена на 25 років, та запропонував жити разом. Марія вагалась, оскільки не мала ніяких почуттів до цього чоловіка, а ще вона десь далеко в глибині душі мала сумнів: “А якшо мій Василь живий, шо тоді?!”...
Через наполегливість односельця та прохання родини все ж си зійти з чоловіком “таков же дольов”, як і у неї, Марія погодилася побратися з Василем Бочулинським та жити з ним у цивільному шлюбі.
“25 років – це дуже великий кавалок жикя, доню, шоб прожити лишень однов надійов!» -- сказала тоді Маріїна мати Аксанія Бойчук.
Минав час. У Марії та її співмешканця 25 вересня 1951 року народився хлопчик – Василько. Життя тривало, і чим далі було від тих буремних подій 48-49 років, тим більше стиралося з пам’яті те, що прийшлося пережити Марії…
Після смерті Сталіна 5 березня 1953 року на зонах Норильська почалося “пожвавлення”. Через три тижні в Радянському Союзі вийшов указ про амністію всіх ув’язнених, які засуджені на термін до 5 років. Оскільки Василь відбував 25-річний термін покарання, він не потрапив до цієї категорії амністованих.
Окрилені смертю тирана, засуджені почали “кіпішувати”. 26 травня 1953 року почалося Норильське повстання політичних в’язнів -- наймасштабніший та найтриваліший страйк у сталінських ГУЛАГах. У заворушеннях брало участь близько 30 тисяч політбранців. За два місяці боротьби за свої права загинуло та було поранено понад тисячу в’язнів.
Василь Шкварчук також брав активну участь у цьому повстанні з надією покращити умови перебування в таборі, що давало шанси вижити у цьому пеклі.
Серед вимог, які висунули “вороги народу”, як їх прозвали сталінські кати, було: припинення розстрілів та всі інші прояви свавілля в тюрмах і таборах, скорочення робочого дня в ГУЛАГу до 8 годин, гарантування в’язням вихідні дні, поліпшення харчування, дозвіл на листування та побачення з рідними, організація перегляду особових справ усіх політзасуджених тощо.
Майже всі ці вимоги з часом були виконані, або частково виконані.
Одного разу до нашого земляка підійшла група товаришів з числа в’язнів, які складали списки на перегляд справ.
– Василю Миколайовичу, ми вам допоможемо написати заяву та зібрати всі необхідні документи на ваше дострокове звільнення! Якщо пощастить, скоро будете на свободі! – сказав чоловік середніх років із сивиною у скронях.
Тієї ночі буковинець не міг заснути: перед очима стояли його кохана дружина Марія та донечка Маруся.
“Яка вона, вари, моя кровинка? Їй вже скоро 6 рочків! – тішився Василь думками про найрідніших людей на землі – його донечку та красуню-дружину.
Пізніше він написав Марії два листи, але вони так і не дійшли до неї, оскільки цензура перевіряла переписку та, за будь-яку інформацію щодо перебування в таборі, знищувала їх.
Восени 1955 року Василь Шкварчук був достроково звільнений внаслідок перегляду його справи. Він йшов рідним селом, а його майже ніхто не впізнавав. А ті, хто віталися з ним, не розтягували довго бесіду, крокували собі далі. Але один із односельців все ж проговорився: “Твоя Марія жиє з іншим! Ти це знаєш, Цильку?”.
Почувши таке, Василь розгубився, він не знав, що робити. До його хати залишилося декілька сотень кроків.
“Як вдіяти?” – запитав себе чоловік.
Почуття ревнощів та гіркота втрати коханої заполонили його душу і серце. Наскільки він хотів вижити в Норильську всі ці роки, настільки в ту мить Василь хотів умерти …
Але, заспокоївшись, вирішив піти до своїх батьків : Миколи та Тетяни, які мешкали на одній оборі з його сестрою Нусею.
Саме родина тоді вплинула на Василя не падати у відчай, а побалакати з Марією “на розумне”. Після деяких вагань він все ж послухав родичів та пішов до своєї дружини.
Зайшовши на подвір’я, побачив там знайомого чоловіка, який колов дрова. Це був Василь Бочулинський. Неподалік гралися двоє дітей: його шестирічна донечка Маруся та хлопчик, на вигляд менший за неї десь на два роки.
– Добрий день! – тихим голосом привітався Шкварчук.
– Доброго здоров’ячка! – відповів співмешканець його дружини, застромивши сокиру в дровітню.
Чоловіки подали один одному руки, а їх погляди – розбіглися. Вони мовчали. Лише старий пес, який не впізнавав свого господаря гавкав без перестанку…
З хати вийшла Марія. Вона побачила свого законного чоловіка і від несподіваної зустрічі зніяковіла. Жінка присіла на поріг хати і почала плакати:
– Василю! Василю! Як же так?! Нашо ти збив ня з пантелику! Я мала чекати тя кілько треба!
Марія витирала сльози рукавом сорочки, а вони не переставали литися. Підійшовши ближче, Василь Шкварчук побачив у кулаці своєї дружини той самий клаптик паперу, на якому він 7 років тому написав кров’ю, щоб вона не чекала на нього …
– Маріє, якшо так си стало, і я все ж си повернув живий, вирішуй сама, з ким тобі далі бути?
Через три дні Василь Бочулинський повернувся до своєї дружини, яка тими днями також повернулася додому з ГУЛАГу.
Потрібно відмітити, що не було ніяких суперечок між цими родинами, вони навіть сходилися, спілкувалися, і ніхто ні на кого зла не тримав. Чотирирічний Василько залишився з мамою і все життя казав вітчиму “тату”. В свою чергу, Василь Миколайович завжди вважав Василька своїм сином, виховав його гарною людиною та дав йому освіту.
Минав час. Колишній в’язень швидко “прийшов до себе” після табору. Влаштувався на роботу в Заставну, в “Заготзерно” будівельником, пізніше – в “Міжколгоспбуд” там же. 23 жовтня 1956 року у Василя та Марії народилася донька Ганнуся. Життя поволі налагодилося. Хоча думки про минуле йому не давали спокою.
“Таке відчуття, що за мнов слідкуют!”, -- зізнався чоловік дружині тоді.
Навіть у снах Василю Шкварчуку снився один і той же сон, ніби за ним приходять “КГБешники”, щоб його арештувати.
“Я не винуватий! Я своє вже відсидів!” -- кричав він уві сні.
Минуло ще декілька років.
Одного разу на будівництво, де працював Василь прийшла обласна комісія. Один з перевіряючих почав вказувати, мов, “не так підлога забита, не під тим кутом цвяхи заколочені та не у той бік зігнуті!”.
– Я – будівельник VI розряду! Не вам мене вчити, як забивати цвяхи! – не витримав Василь Шкварчук та витягнув з кишені своє посвідчення, щоб довести, що він майстер своєї справи.
Чоловік, з яким він сперечався, взяв у руки “посвідку” та почав розглядати її. Василю навіть здалося, що той начальник розглядував печатку на цьому документі, щоб дізнатися, якою організацією виданий...
-- Завтра я вас чекаю у себе в кабінеті на 9.00 годину! – сказав чоловік і віддав Шкварчуку його посвідчення, пояснивши, як потрапити до нього.
Василь Миколайович приїхав додому з роботи сам не свій.
– Маріє, видей, мене знов посадят! Шос нариют на мене та арештуют! – повідомив чоловік та розповів про суперечку на роботі.
– За шо, чоловіче?! – обурилася дружина.
А ні за шо!.. Ти не знаєш, як воно буває?! Нашо я показав йому посвідчення будівельника, видане в Норильську?! – почав карати себе Василь.
Цілу ніч чоловік ока не зажмурив. Вранці попрощався з Марією та поцілував дітей.
– Куди ти їдеш, татку? Візьми мене з собов! -- вимовив Василько, який від щетини батька прокинувся.
На очах у Василя Шкварчука навернулися сльози. Він обійняв хлопчика та стиха сказав:
– Васильку, ти си лишай замість татка в хаті за старшого, а коли я повернуся, ми з тобов на став ловити рибу підемо!
Рівно о 9.00 годині колишній в’язень Норильського горлагу постукав у двері кабінету того перевіряючого, з яким посперечався вчора.
– Добрий день! – привітався будівельник VI розряду і оторопів від побаченого: на столі в кабінеті стояла пляшка коньяка, два фужери та закуска.
– Добрий день, Василю Миколайовичу! Забув ти мене, друже! Це я – та людина, шо допомогла тобі в Норильську написати заяву та поклопотала про твоє дострокове звільнення!
Чоловік зі сивиною у скронях простягнув руку Василеві і вони обійнялися. “Друзі по нещастю” довго не відпускали один одного з тих обіймів, оскільки обидва соромилися своїх сліз…
– Василю! Василю! Якби каміння могли говорити!.. -- сказав на прощання той чоловік. - Йди, друже, додому і нікого не бійся!
17 липня 1990 року Василь Миколайович Шкварчук був реабілітований: вирок воєнного трибуналу МВС Чернівецької області скасований, а карне провадження припинене за відсутністю складу злочину. Це стало можливим завдяки клопотанням та старанням прийомного сина Василя Васильовича Бочулинського, який з великою шаною та любов’ю ставився до свого татка, як він його називав.
Вся багаточисленна родина легендарного батька, дідуся, тестя, його сусіди та знайомі згадують добрим, лагідним словом, світла пам'ять про якого ніколи не згасає в їхніх серцях!
Від автора
Історія приурочена до Дня наймасовішого виселення населення Буковини та Західної України, так званої, каральної операції “Захід”, яка була проведена урядом СРСР 21 жовтня 1947 року.
Оповідання написане за спогадами жителя села Борівці Веренчанської ТГ Георгія Гордея.
Використані матеріали:
- Історико-краєзнавчий портрет Чернівецької області “Історія села Товтри” в мережі Інтернет;
- Євген Грицяк “Норильське повстання”, видавництво “Зелена Буковина”, 2009 р.
Висловлюю велику подяку Борису Баглею -- директору Чернівецького обласного центру національно-патріотичного виховання, туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді за надані консультації під час написання цієї історії.
Спасибі велике родині Василя Шкварчука: Василю Бочулинському, Ганні Костюк, Івану Марчуку, Орисі Статуєвій та іншим за сприяння та допомогу у зборі матеріалів для написання цієї розповіді.
Друзі, якщо вам подобаються мої оповідання, придбайте книжку: ціна питання всього 250 грн. Замовляйте! Надішлю книгу Новою поштою!
