Роки летять, мов чайки білокрилі,
Крилом затулять сонце... так буває,
А ми тримаємося впевнено на хвилі,
Коли підтримку рідних відчуваєм!
Христина СИДОР-РОВЕЦЬКА.
Свій поважний, славний ювілей – 90-річчя Євгенія Боднар зустріла зовсім недавно, 8 грудня цього року. До її оселі завітало багато гостей з квітами й подарунками. Це були не тільки рідні: діти й внуки, а й представники Неполоковецької селищної ради. Вони вміють красиво вітати, у віршах і піснях прославляти жінку-ветеранку праці, підняти настрій людині поважного віку. "Многая літа" у виконанні чарівних жіночих голосів чутно було аж на вулицю. Це було досить приємно і несподівано радісно для нашої ювілярки…
"Все моє життя пройшло в роботі! – говорить Євгенія Теодосівна. – Я не вміла відпочивати, ніколи не відривалася від роботи. Я знала одне, що повинна працювати чесно і на совість. Я завжди "пазила" свою роботу”.
У Євгенії Боднар солідний трудовий стаж – майже 40 років. З них зверх 30 років своєї діяльності віддала меблевому цеху Неполоковецького деревообробного комбінату. Що значить працювати у меблевому цеху? Не кожен міг тут протриматися і декілька днів, не кажучи вже про роки роботи. Тут шкідливі умови праці. Це – постійно різкий запах фарби, ацетону. Не всі витримували.
“А мені, слава Богу, нічого не було, – розважливо ділиться враженнями ветеранка праці. – Наш цех працював тоді в дві зміни. Ми виготовляли буфети, столи, табуретки. Якщо треба щось було ще "підшпатлювати", "підмалювати" – я це робила із задоволенням. Мене хвалили, бо я любила свою роботу.
Було в нас скорочення працівників в цеху, але я в той список ніколи не попадала.
Маю за багаторічну, сумлінну працю медаль – велику, красиву. Є грамоти, подяки. Керівництво заводу і преміями мене нагороджувало. Це також був великий стимул.
А я перед початком роботи завжди зверталася до Бога про допомогу. Так вчила мене моя покійна мама. А ще мама мені казала, що йдеш до порога і думай про Бога. Я слухалась своєї мами і так завжди робила. Треба і сьогодні, щоб діти слухались своїх батьків. Батьки ніколи не порадять дітям поганого.
Я змалку звикла до роботи. Нас було п'ятеро в сім'ї. Я по рахунку – четверта дитина”, – продовжує згадувати ця тендітна, але досить сильна, вольова жінка.
В їхньому господарстві на той час була корова, свині, поля 30 соток. Садили, копали, сапали. Працювали всі, хто як міг, так і допомагали батькам. Женя закінчила лише 5 класів школи, та і то російською мовою.
Школа в Орошанах була там, де піонерський табір. Невелика школа. Після закінчення якої дальше треба було йти в школу, що в Неполоківцях. Але мама доньку не пустила, бо друга школа була далеко від їх дому. А батьки не могли дати дитині належний одяг і взуття, щоб дальше продовжувала вчитися. Постоли на ногах, кожушок маленький…
“Тому на цьому і закінчилося моє навчання, – з жалем каже співбесідниця, – хоча я любила і хотіла дальше навчатися. А зими тоді були дуже холодними. Вулицю так замітало, що по коліна був сніг. То неньо мій, Теодосій, і наші сусіди йшли наперед, "прочищали" дорогу, щоб діти пішли в школу. А з школи бігом на піч – грітися. В сніжки ніхто не грав, щоб не застудитися. Піч в нас була велика, в хаті тепленько. Надворі мороз! Як накидають дров, вугілля в пічку, то і не хочеться з хати нікуди виходити. Нам на зиму "фіри" вугілля вистачало”, – пригадує Євгенія Теодосівна.
Перша трудова стежина Євгенії аж на цілих п'ять років пролягла в Чернівці. Разом із старшим братом у складі будівельної бригади навчилася виконувати різні роботи і стала штукатуром 5-го розряду.
"Я була висока, міцна дівчина. Скажу вам так, що коли хочеш щось дуже знати, то всьому навчишся, – з гордістю каже ветеранка. – І я за п'ять років навчилася!”.
В 19 років вийшла заміж. Її наречений був родом з Мамаївців, служив у війську разом з братом дівчини. Приходив потім до них в гості. Так молодята і познайомились. Та, на жаль, чоловік помер в молодому віці – 46 років.
“Я зі своїми батьками побудувала хату, але з саману, з глини і соломи, — продовжує ділитися спогадами співрозмовниця.-- Спочатку робили заміс, були форми для цегли, і процес ішов дальше. Досить витривала цегла. Коли прийшла до нас в 1969 році несподівано велика вода, то вона була в хаті по коліна. Але, хату не знесло, не пошкодило. Витримала!
І я сама, вже без чоловіка, побудувала хати і для доньки, і для сина. Їх в мене двоє дітей. Всі рядом, близько. Одну хату для доньки будую на своїй вулиці, а другу синові – на сусідній. Нікого не наймала, все вміла і своїми руками робила: і штукатурила, і гладила, і білила.
Все життя в мене велике господарство: корова, свиноматки. Продавала в Снятині і клала гроші на ощадну книжку. Дуже хотіла, щоб діти в мене були забезпечені.
Я люблю своїх дітей і бачу, що вони відповідають мені взаємністю. Так склалося, що донька Маруся тепер з внуком за кордоном. А син мій, Ваня, щоднини їсти принесе, що треба – купить. Бачу, що діти раді і хочуть, щоб я ще жила. Я дякую їм за це”.
І знову Євгенія Теодосівна поринає в нелегкі спогади дитинства. Її старший брат уже вивчився був на машиніста залізничної колії. 1941-1945 роки – це тяжкі роки війни. І в 19 років брат пішов на війну. Казав, що йде захищати свою Батьківщину. Його вбили! Мама і неньо виростили сина, а він живим не повернувся. Як плакали і ридали батьки! Яке горе тоді прийшло в сім'ю!
“Я все це пам'ятаю! – гаряче каже довгожителька. – І знову, сьогодні, наші діти гинуть на війні з москалями. Знову плачуть-ридають батьки і вся родина загиблих. На колінах зустрічають мої односельчани труни з тілами Героїв…
Вже не можу йти до церкви. Але Бог тримає мене, тому я ще живу, і вдома кожен день, коли лягаю спати, то прошу Бога, щоб зупинив цю війну. Скільки це ще може тривати? Скільки горя, сліз війна принесла нам! Я вірю, що наша Перемога має бути скоро. Дуже хочу дожити до цього дня!"
Дарія БАБЮК, заступниця голови ради Чернівецької районної ветеранської організації України.
