Наука ніколи не була і не буде закінченою книгою. Кожен важливий успіх ставить нові питання. Будь-який розвиток виявляє з часом усе нові й глибші труднощі"
Альберт Ейнштейн.
В липні цього року Євген Іванович зустрів своє 91-ше літо. З чим ми його щиро вітаємо і бажаємо многая літа. 91 рік – це нормально, але, на жаль, не кожному ця старість дана. На це треба заслужити в долі!
Євген Гешко понад сорок років трудового життя присвятив науці, працюючи в Чернівецькому державному університеті.
Має 110 наукових статей на тему дослідження динаміки кристалічної градки металів і сплавів для мікроелектроніки, надвисоких температур, які є стратегічними. Кандидат фізико-математичних наук, доцент Чернівецького державного університету кафедри фізики твердого тіла.
Нелегка і небезпечна спеціалізація, яка при роботі вимагала великої обережності, адже є різні потужності. Крім того, рентгенівський промінь – невидимий, безболісний, діє швидко і шкодить безповоротно. Працюючи з студентами, а їх завжди було багато, не тільки треба навчати, а й слідкувати за технікою безпеки, контролювати. На жаль, сталася одна необережність і Євген Іванович втратив зір на одне око назавжди. Має інвалідність.
Зробимо екскурс в минуле.
Євген Іванович ще застав румунську школу в Кіцмані, де всі вчителі були румунами і розмовляли лише румунською. Карали за все, що не знав чи не вмів їм відповісти. Били ременем, “указкою”. Дітям українців важко було навчатись у румунській школі. Зараз Євген Іванович вільно може спілкуватися румунською на побутовому рівні.
В школу йти було обов'язковим для всіх дітей: і старших, і менших. Хлопчики і дівчатка навчалися в різних класах. Приміщення колишньої школи – це зараз будівлі нашого технікуму. Згадує Євген Іванович, що там на подвір’ї росли два великих абрикосових дерева, товщиною з відро, дуже плодоносили, смачні були абрикоси. Але потім їх зрубали і там побудували хати. Коли прийшла радянська влада, то діти пішли в школу, але вже на клас вперед.
Було важко з навчанням. Закінчивши десятий клас, троє хлопців з 15: Євген Гешко, Микола Лоюк з Кіцманя і Василь Марусяк з Лашківки поступили в Чернівецький державний університет на фізико-математичний факультет. "З усіх моїх однокласників я один залишився живим. На жаль, всі вже на тому світі," – з сумом говорить Євген Іванович.
Вже на третьому курсі в університеті йшов поділ по кафедрах. А Євген, коли поступав, то в заяві вказав факультет: "Фізика рентгенівського випромінювання". І, звичайно, проблем в розподілі для Євгена не було. Всі хотіли йти тоді на кафедру теоретичної фізики. А Микола Лоюк і Євген Гешко – на кафедру рентгено-металевої фізики. Університетські роки пробігли швидко.
Євген отримав направлення на роботу у Вашківці в школу, де мав обов'язково відпрацювати три роки.
На той час у Євгена була вже поруч кохана дружина Євстахія. Стася навчалася також в університеті, але на філологічному факультеті. Відповідно, отримали вже обоє сімейне направлення в одну і ту ж школу, у Вашківці.
В щасливому шлюбі прожили Євген і Стася 40 років.
У Вашківцях Євген Гешко пропрацював рівно 1,5 тижня. Починаючи з самого першого навчального дня, на уроки до молодого вчителя приходили різні представники районного відділу освіти. Просто приходив хтось, нічого не пояснював, сідав на лавку задньої парти і… аж до шкільного дзвінка.
Молодий викладач не розумів, чого така увага до нього. Потім Євгену Івановичу запропонували перевестися на роботу в школу в Костинці, мотивуючи, що школу треба розвивати, підіймати і таке інше. Звичайно, Євген Гешко не погодився, адже працював тут за направленням. Потім чутки дійшли, що це місце вчителя готували для жінки одного з чиновників.
І в цей час молодому вчителю доля приготувала приємний сюрприз, на який він і не розраховував. В університеті звільнився аспірант Микола Морзюк і появилось вільне місце…
У Вашківці до Євгена Гешка навідуються завідувач кафедри, кандидат хімічних наук, який захистив докторську дисертацію, Григорій Кушта і Віктор Павлович Михальченко, з пропозицією продовжити наукову роботу в державному університеті. На наступний день, це була п'ятниця, Євген Гешко вже був зарахований старшим лаборантом на кафедрі. Пізніше, він став аспірантом кафедри державного університету.
Дружина Стася залишалась працювати у Вашківцях до того часу, поки Євген Іванович не отримав в гуртожитку кімнату. І знову поталанило – Віктор Михальченко позичає гроші Євгену, щоб він міг купити “Москвича”. Треба ж було якось добиратися щовихідних до коханої у Вашківці. Тим більше, що звільнилося місце для автомобіля в гаражі резиденції.
Євгену Івановичу довелося побувати на кафедрі фізики Московського державного університету, де тоді відома завідувачка кафедри Миронова все розказала, детально ознайомила його з японською апаратурою. На такій апаратурі будь-які дослідження можна було робити. На жаль, в нас, в університеті, такої можливості не було, бо не було цієї апаратури. Тож Євгену Івановичу потрібно було змінювати тематику науково-дослідницької роботи. Керівниками цієї наукової праці стають Кушта Григорій і Михальченко Віктор Павлович.
До речі, Віктор Павлович Михальченко закінчив морський відділ Ленінградського університету, вивчав оптику кораблів і повернувся вже морським офіцером, який став викладачем в університеті і читав лекції Євгену на другому курсі. Захистив кандидатську. Михальченко – це була людина з великої букви.
Такі були керівники наукової роботи!
Євген Іванович бував на всіх конференціях в Москві, Ленінграді. Скільки модернізував апаратів! хоча це було дуже складно! Звичайно, були і недоброзичливці, не всім Євген Гешко був до вподоби через наукові досягнення. "Я вистояв! Я став повноцінним викладачем і працював на кафедрі, будучи вже і на пенсії. Я рентгенолог. Знаю всі методи дослідження рентгену.
Допомагав багатьом співробітникам інших кафедр”, — з гордістю згадує Євген Іванович. Має багато заслужених нагород за наукові дослідження.
…Євген Іванович народився в Кіцмані. Тато працював на залізниці, прокладав колію на Угорщину. Мама не могла працювати через травму ноги. В її батька було 8 дітей, всі дівчатка. Він працював на сталеплавильному заводі в Нью-Йорку, а татів батько – в Канаді – різноробочим, в основному заготовляв ліс, мав непогану зарплату. Повернувся додому в 1927 році. Купив три "грунти" і поле. Було біля чого працювати.
“Добрі люди зберегли нашу сім'ю, і тому нас в той час не вивезли, не депортували, – каже Євген Іванович. – Зараз це спогади далеких часів. Все життя пробігає швидко! Коли працював у Чернівцях, то отримав трикімнатну квартиру, де тепер живе старший син. А мене завжди тягнуло в Кіцмань, тому повернувся в батькову хату. Жаль тільки, що дружина вже третій рік, як покинула цей світ, і тепер доводиться вік доживати без неї. Ми з дружиною любили сюди їхати, а зараз я, на жаль, сам. Діти кажуть: тобі треба, тату, городу, картоплі? А я скільки зможу, то буду тут. Бажання одне в мене, щоб закінчилася ця жорстока війна, щоб не вбивали наших дітей. Я знаю і вірю, що Перемога буде за нами, за Україною”.
Віримо, що так воно і буде!
Дарія БАБЮК, заступник голови ради Чернівецької районної організації ветеранів України.
