У самому серці «Старої» Європи, в Альпах – розташована невелика держава. Будучи «затиснутою» між могутніми державами як Франція, Німеччина та Італія, Швейцарія стала однією з найбагатших країн Європи, із найкращим рівнем життя.
У невеликої нації із населенням приблизно 8 млн осіб – 4 національних мови: німецька, французька, італійська та романшська.
65% країни говорять німецькою, французька є рідною мовою для 23%, італомовних – всього 8%, а романшською мовою говорять лише 0,6% швейцарців. Інші 3,4% говорять іншими мовами, часто це іммігранти. Декілька кантонів Швейцарії є дво- або багатомовними. Наприклад, в кантоні Вале, покинувши одне містечко, у якому ви ще нещодавно замовляли каву німецькою, і проїхавши по тій самій дорозі 5 км, можна опинитися серед написів, біл-бордів та вивісок лише французькою мовою.
Державну мову вчать з початкової школи
У швейцарських школах тому, окрім мови/мов кантону вчать інші дві основні державні мови (все-таки, романшська є більш регіональною мовою, оскільки нею говорять замало людей). Школярі в італомовному Тічіно вчать німецьку та французьку, при чому ідеального знання від них не вимагають.
«У Швейцарії 4 національні мови, і в кожному кантоні спосіб викладання та кількість академічних років варіюється… Ми починаємо вивчати французьку мову вже у 3 класі і вчимо її 4 або 6 років в залежності від бажання учня. Німецьку ми починаємо вчити у 2 класі, після чого клас на два роки розділяють на дві підгрупи вивчення німецької за успішністю учнів. В залежності від результатів ваших результатів навчання після розділення, можна переходити із одної підгрупи в іншу. На момент отримання атестату, теоретично у вас має бути рівень Б1… Всього, як правило, у початковій та середній школі німецьку вивчають 3 роки… У старшій школі мови для вивчення можна обирати» - розповідає Андреа, що нещодавно закінчив школу, і нині навчається у виші в іншому кантоні. Також він додав, що рідну італійську мову у Тічіно зазвичай вивчають 9 років.
Адекватні сусіди
Більше того, сусідні країни не намагаються дестабілізувати ситуацію в країні, надсилаючи тітушок чи розвіюючи паніку про примус говорити на певній мові. Сусідня Німеччина лише один раз погрожувала Швейцарії захистом німецькомовних: нацистська диктатура стирала цілі міста задля «звільнення» народів від уявного «іудо-більшовизму». У той же період, аналогічно Швейцарії погрожувала фашистська Італія. Але зараз ці часи вже давно минули. На відміну від рф, Європа не живе минулим, а вчиться на ньому.
… та як захиститися від неадекватних
З часів Наполеона ця країна ніколи не воювала, адже на неї ніхто не нападав. По всій країні розташовані тисячі замаскованих гармат, казарм та аеродромів. У кожному місті напоготові завжди бомбосховища із запасами води та харчів. Не варто забувати і про їх нейтралітет. Нападати на Швейцарію, як мінімум, невигідно ще й тому, що тут сконцентрована велика кількість найважливіших світових банків. Так Швейцарська Конфедерація сама вирішує, що робити із мовами, як створити баланс та клімат злагоди у країні.
Відверто сепаратистські ідеї у Швейцарії не популярні, на виборах ще ні разу не вигравала політична сила, що б просувала паніку про «розділення на три сорти» чи тому подібне. Кожна народність має такі ж права як і інші. Італомовні розмовляють італійською у себе в регіоні, франкомовні кантони говорять зручною їм французькою, а німецькомовна більшість поважає регіональні мови. Це закріплено конституційно. Більше того, Швейцарія має більший ВВП на душу населення ніж у своїх сусідів – чи мало би сенс відділення?
Повага до ближнього перемагає ворогів
Між різними культурними спільнотами країни є непогано налаштований діалог.
Памела, доцентка курсів італійської мови при місцевому університеті у Тічіно. Злагоду у країні пояснює наступним чином: «Внутрішня лінгвістична і культуральна гармонія є результатом взаємної поваги та стабільної ситуації в країні. У стабільній країні навіть взаємини між мовами стають легшими».
«Необхідністю» вона пояснює вивчення німецької та французької мов італомовною частиною Конфедерації, так як італійська Швейцарія відносно інших мовно-культурних регіонів знаходиться у меншості, то ж це було б логічно. Точно так, франкомовні швейцарці мають необхідність у вивчені мови більшості.
Доцентка розповідає, що німецькомовні швейцарці, яких більшість, часто можуть вчити італійську, щоб їздити у відпустки в італомовний Тічіно (або провести пенсію) та «комунікувати із місцевими, без очікувань, що жителі Тічино говоритимуть німецькою».
На запитання про можливість випадків булінгу на мовному ґрунті, викладачка пояснює: «Зазвичай знаходяться приклади, коли сусіда можна розглядати із поганої точки зору, але коли приходять інші вороги, цей сусід стає «другом №1», з яким ми боремося проти ворога: так було завжди».
Студент вишу Андреа, що переїхав із рідного Тічіно в незнайомий кантон, в свою чергу, не відчуває ніякого негативу в свою сторону за ознакою його мови чи походження. Тим не менш, він підмічає, що, як правило, швейцарці із німецьких, французьких та італійських кантонів, намагаються «триматися своїх».
Жага до свободи
Французький історик та філософ Ернст Ренан у 1882 році поняття нації пояснив так: «Як ніколи Швейцарія, що має три мови, дві релігії, три або чотири раси, є однією нацією… В людині є щось вище за мову, і це воля. Воля Швейцарії бути єдиною, незважаючи на різноманітність ідіом, більш важливий фактор, чим мовна однорідність, що часто досягається утисками».
Швейцарця швейцарцем робить не мова. Культурне різноманіття Швейцарії є частиною їх менталітету, спільний захист свободи є формуючим елементом цієї нації.
Що таке нація
Згідно із академічним тлумачним словником української мови, нація – «конкретно-історична форма спільності людей, об’єднаних єдиною мовою і територією, глибокими внутрішніми економічними зв’язками, культури…».
Наприклад, історик Ярослав Грицак у своїх лекціях в Українському католицькому університеті підкреслює, що нація є уявною і не функціонує без націоналізму.
Етнічні націоналісти вважають, що національності відрізняються природно за зовнішніми ознаками людей, в той час як в підручниках із біології чи антропології важко знайти підтвердження цьому, хіба що про різниці людських фенотипів.
Мабуть, найочевиднішою зовнішньою ознакою може бути мова. У мов довгі та цікаві історії, розпочинаючи від «символічної революції» 40-50 тис. років тому - появи звуків та символів задля втілення уявного у реальне, закінчуючи поступовим розділенням індоєвропейських мов, їх трансформацією та руху континентами близько 5 тис. років тому.
Звучить логічно: якщо людина перед нами говорить угорською, значить я бачу угорця, якщо хтось висловлюється українською: значить це українець, або особа вивчила цю мову.
