Владислав восени 2022 року покинув Вінницю та виїхав із України в пошуках безпечного життя будучи підлітком – його відправила родина. Зараз йому 18 років, і вже майже два роки він живе сам у Швейцарії, у сонячному кантоні Тічіно. Його батько на фронті захищає Україну, а сім’я залишилася у рідному місті.
Якими були твої перші враження від країни по приїзду?
Я був неймовірно вражений. Цими горами, цією інфраструктурою, наскільки тут гарно, наскільки тут комфортно. Перші дні тут у мене просто «не закривалася щелепа».
Які відмінності від України ти помітив одразу?
Кількість гір. Гори, це мабуть те, що запам’яталося мені найбільше. Навіть якщо я поїду звідси, вони залишаться в моїх думках на все життя. Це найпрекрасніше, що я бачив.
Плануєш повертатися назад після війни, або хочеш залишитися у Швейцарії?
Поки що, я планую залишитись. Хочу знайти роботу та працювати тут. Хоча в цьому кантоні знайти роботу дуже важко. (Від ред.: через великий наплив робітників із Італії у Тічіно, та створювану таким чином велику конкуренцію, тут важко знайти роботу іноді навіть місцевим).
За якою професією ти хотів би працювати?
Ким вийде, буду братися за будь-яку роботу, для початку.
Що, на твою думку, допоможе тобі краще адаптуватися у новій країні?
Це, перш за все, робота над собою. Важливо розвивати власні соціальні здібності. Кількість знайомств вирішує дуже багато, як і усюди. Чим більше контактів та знайомств – тим більше можливостей.
Чи допомагає тобі Швейцарська Конфедерація та як?
Я отримую фінансову та інтеграційну допомогу. Держава повністю забезпечує моє проживання, вони оплачують за мене квартиру, страхування (від ред.: на кожного українського біженця обов’язково оформлюють медичне страхування для отримання медичних послуг у країні), з мене зняті деякі податки, однак, певні я все-таки мушу сплачувати, наприклад за вивезення сміття та податок на публічне телебачення. Також мені оплачують інтеграцію і дають 500 швейцарських франків щомісячної соціальної допомоги.
Розкажи більше про «інтеграцію», як вона проходить?
Коли я вперше приїхав, мене відправили у Червоний Хрест, так-як я був ще неповнолітнім без супроводжуючої особи. Потім мене одразу відправили на початковий інтеграційний курс. На цьому курсі мене навчали місцевій мові, вводили у культуру, показували місто, у якому я живу. Але зараз, коли я вже повнолітній, я можу звернутися самостійно за допомогою із вивчення мови (держава надає безкоштовні курси мови кантону проживання), також можу влаштуватися на роботу частково (але не завжди), за яку можуть робити доплати до соціальних виплат. Інколи можуть допомогти із юридичними питаннями. Якщо в тебе є питання, у яких ти не розумієш, що тобі робити, як от питання вступу до місцевого вишу або інше, ти можеш звернутися до спеціального відділу інтеграції українських біженців, де тобі дадуть чітку відповідь українською мовою.
Тобі пропонували вступати до закладу вищої освіти тут?
Мені не пропонували, я хотів сам. Я хотів вступити на факультет психології, але він є тут лише у двох університетах: у Женеві (французький кантон) та у Базелі (німецький кантон). По-перше, це неймовірно дорого. По-друге, із-за того, що я перебуваю в іншому кантоні, мені потрібно взяти дозвіл, щоб переїхати в інший кантон, де знаходиться мій університет. Переїхати я туди не можу, оскільки я там не навчаюсь, а навчатися не можу, бо я там не живу.
Як з тобою працював Червоний Хрест?
Мене поселили у кімнату, та надали двох кураторів, які слідкували за мною, та до яких я міг звертатися за допомогою у випадку виникнення питань. Як неповнолітньому, мені виплачували 320 швейцарських франків щомісяця, по 80 на тиждень. За невчасне повернення до гуртожитку, я міг отримувати штрафи, повертатися потрібно було до 22 години. По вихідних, якщо я брав дозвіл, я міг вертатися о 23 годині. Я не міг далеко їздити та мав попереджати про свої поїздки. Був охоронець при вході, який це перевіряв. Ходили теж по кімнатах перевіряли.
Які умови там були?
Ремонт приміщення був старий. Гуртожиток нагадує такий, який міг би бути у нас у Вінниці. Однак, мені просто не пощастило, бо чомусь так тільки в Лугано, в інших містах умови при Червоному Хресті дуже хороші. У кожній кімнаті живе по три особи, розміри кімнат такі самі, які зазвичай в Україні. Ми жили біля станції, і я пам’ятаю, як одного разу, я прокинувся від звуку гудка потяга. Гуртожиток знаходився біля лісу, до нас в кімнату постійно залітали шершні та заповзали неймовірних розмірів павуки, я таких в житті не бачив, ми постійно із ними боролися. Часто жалюзі погано закривалися. У нас був балкон, але оскільки вікна давно не нові, взимку до нас задувало протяги.
Що було далі, коли тобі виповнилось 18 років?
Мене випустили з Червоного Хреста, і разом із моїм куратором ми пішли до головного офісу з інтеграції українців у Лугано, де мене питали, де я хочу квартиру. Я відповів, що у Лугано, але мені видали у Мендрізіо (від ред.: місто в іншій частині кантону). Ми підписали папери, і вже через 2-3 місяці мене поселили до моїх апартаментів. Я знаю хлопців, яким надавали квартири через 6-7 місяців очікування. І я помітив одну цікаву закономірність, що чим гірше ти себе поводив у Червоному Хресті, тим довше тобі видавали квартиру, і тим гірше ця квартира була. За поведінкою спостерігали. Мабуть, я єдиний, кому вони так швидко видали власне житло.
У Швейцарії чотири національних мови. Які із них ти плануєш вчити та чому?
На даний момент, я вивчаю італійську мову, оскільки проживаю у Тічіно, де у зв’язку із близкістю до Італії, мовою є італійська. Я планую вивчити німецьку, оскільки німецька частина Швейцарії набагато більша, і там більше роботи у всіх сферах.
По приїзду сюди я володів тільки українською та зовсім трохи англійською, перші кроки інтеграції проходили дуже важко, мої куратори у Червоному Хресті буквально пояснювали мені все «на пальцях».
Що тобі подобається у Швейцарії?
Все. Окрім бюрократії і цін. Як то кажуть, тут на один папір потрібно десять паперів. Але, без бюрократії тут би не було все так прозоро, а без їхніх цін не було б такої високої якості життя. Тут одне інше доповнює, одне інше перетинає. Я маю на увазі, що при вступі до університету потрібно дуже багато документів, багато строків їх подачі, багато підписів. Тут немає таких зручностей, які є у нас в Україні, таких як додаток «Дія», чи, наприклад, «швидких» банків. Переказ коштів з однієї банківської картки на іншу у Швейцарії буде тривати приблизно тиждень. Довго може тривати заміна, продовження та отримання швейцарських документів. В Україні кількість необхідних паперів зазвичай менша. Тут треба мати багато дозволів.
Чи порадив би ти Швейцарію українцям, що планують переїхати до Європи?
Так, саме її мабуть і порадив би. Однак тут залишилося дуже мало місця, оскільки кантони закриваються все більше і більше. Кантон Тічіно закритий, наскільки мені відомо. Чим раніше переїхати сюди, тим краще.
Яку пораду даси українцям, що тільки-но прибули у Швейцарію?
Вчити англійську. Не варто починати вчити одразу німецьку чи італійську, бо ти можеш приїхати в Берн (німецькомовний кантон), але розселити тебе можуть у франкомовному кантоні.
За чим із України ти сумуєш найбільше?
За смаком продуктів. І напевно просто за Україною. За тим, як жилось тоді. Дуже сумно. Це, все-таки чужа країна: ми тут не свої.
Як до тебе, та взагалі до українських біженців, ставляться місцеві жителі? Більше позитивного чи негативного ставлення?
Я дуже здивований, але у всіх неймовірно позитивне ставлення до біженців. Вони наче самі переживають це разом з тобою. Вони завжди готові допомогти. Скільки я не звертався до італійців та швейцарців, всі мені завжди казали, щоб я просив допомогу, коли потрібно. Дуже приємні люди. Культура людей тут мені дуже подобається.
