Рік тому президент України Володимир Зеленський закликав українців працювати, аби підіймати економіку держави. Багато бізнесів знову почали функціонувати та відновлювати робочі місця, багатьом релокованим підприємствам довелося будувати нове життя практично “з нуля”, організовувати роботу на новому місці, багатьом переселенцям - опановувати нову професію. Робота для тих, хто переїхав, - це не тільки тимчасовий заробіток, а й спосіб соціалізуватися та інтегруватися на новому місці. Зазвичай пошук роботи в новому середовищі складний для переселенців, ще й на додачу позначається «кадровий голод» через повномасштабне вторгнення та скорочення вакантних місць у малих місцевостях, особливо у сільських громадах.
На Буковині офіційно працевлаштовано через Центр зайнятості близько 500 переселенців, але список тих, хто шукає роботу, постійно збільшується. Тому важливо створити у суспільстві практику допомоги переселенцям, адже упередження щодо них, стереотипи та розділяючі наративи не дозволяють нам рухатись далі.
Для кращого розуміння випробувань, з якими стикнулися переселенці, ми підготували медійну кампанію «Працюємо задля перемоги». Вона націлена на побудову лояльного до переселенців суспільства та покращення ситуації з їхнім працевлаштуванням. Це серія матеріалів у жанрі життєвих історій. Це особисті історії переселенців, які знайшли своє призначення на новому місці, реалізувалися у нових несподіваних для них обставинах та готові поділитися набутим досвідом з тими, що потребують допомоги. Це історії про силу, амбітність та трішки вдачі українців, по їхній наполегливий характер та волю до життя.
«Волонтерство допомогло мені знайти нову роботу»
Тетяна Заїка – переселенка з Луганської області, яка зараз проживає в с. Чагор Чернівецької області. До повномасштабного вторгнення Росії в Україну вона працювала в Містківській школі вчителькою англійської мови та відчувала, що це – її покликання. Молода жінка, яка пережила випробування війною, полишила дім та рідних людей, згадує щасливі моменти колишнього життя і її очі тепліють:
— Я працювала в цій школі майже 13 років, кожен день починала з посмішкою на обличчі. Мала достатньо годин англійської мови як для сільської школи, а для більшої втіхи ще викладала зарубіжну літературу та мистецтво. Напевно, вчителювання у мене в крові, адже моя мама – також вчителька зі стажем 51 рік. Вона теж навчала дітей англійської, тому, коли пішла на пенсію, я замінила її”.
Тетяна розповідає, що ніколи не планувала змінювати роботу, але війна зруйнувала мирне життя.
«Нас зустріли танки…»
— 24 лютого ми вже прокинулися під окупацією. За вікном нас зустрічали танки, а не сонце. Так прожили місяць без зв'язку, інтернету та хоч якогось соціального життя. Але пізніше побачили місцевих перевізників, які вивозили людей до Дніпра. 20 березня ми забронювали місця, я з дитиною тоді поїхали у незвідане. Мої ж батьки та чоловік залишилися вдома та досі живуть під окупацією. Я підтримую з ними зв'язок раз у 2-3 дні за допомогою інтернету”, - розповідає Тетяна.
Дніпро зустріло переселенку повітряними сиренами та відчуттям небезпеки, що згустком зависала в повітрі, тому з’явилися тривожні думки про те, “як рухатися далі”. В Містках не було таких різких сигналів як вдень, так вночі, тому було важко адаптуватися, особливо дитині:
— Вже в Дніпрі ми вирішили їхати до мого знайомого в Чернівці. Перші місяці ми, три родини, жили в одній хатині, але все одно дякую, що маю дах над головою. А тепер уже звикла до нового життя.
«Мені допомогло везіння та трішки кмітливості»
Наразі Тетяна Заїка знайшла нову роботу в Чагрі, працює на декретному місці вчительки англійської мови. Пошук роботи зайняв майже рік. Вона поділилася з нами цією історією:
— Чесно кажучи, я не сподівалася, що вдасться знову викладати англійську мову для дітей. Але обставини склалися для мене якнайкраще. Переїхавши до Чагра, я почала допомагати місцевим волонтерам: плела маскувальні сітки, костюми для снайперів “кікімори”... Так знайшла небайдужих людей, влаштувала дитину до школи. Одного разу на батьківських зборах помітила, що вчителька моєї доньки при надії. Тоді в мене зародилася ідея спробувати цей шанс, аби отримати роботу.
— Учителька розповідає, що одразу ж пішла до директора школи і запропонувала свою кандидатуру. Розуміла: декретне місце – це хороший шанс для неї як переселенки в майбутньому отримати постійне місце роботи.
— Я все-таки везуча. Якби не моя уважність та кмітливість, навряд чи отримала б роботу. Але працюю вчителькою недовго, от тільки з грудня 2022 року. В мене була, так би мовити, “затяжна відпустка”. Шлях до вчителювання зайняв близько 9 місяців”, - поділилася Тетяна.
Також за ці місяці вона зверталася до Чернівецького центру зайнятості, але не отримала бажаної вакансії:
— Центр зайнятості пропонував мені безліч шкіл, але був великий недолік – всі вони знаходилися у Чернівцях. Дорога б займала багато часу, та й кількість годин була малою. Тому від цих пропозицій довелось відмовитися.
Тетяна зауважила, що загалом для інших переселенців Центр зайнятості – це хороша можливість знайти роботу. На її думку, головне у пошуку роботи – бути активним, шукати нові знайомства та, можливо, бути наполегливою та цілеспрямованою, не опускати рук.
Про нове вчителювання
13 грудня Тетяна Заїка почала працювати в Чагорській школі вчителькою англійської мови. Згадує, що вже у перші дні з’явилося відчуття, ніби не покидала власну школу:
— Колектив дуже привітний, мене радісно прийняв. Окремо здивував “сервіс”: можна видрукувати все безкоштовно, різні організаційні питання вирішуються дуже швидко... Чагорська школа більш забезпечена обладнанням та зручностями.
При розмові згадує про свою школу під окупацією:
— Цікаво, як вона зараз функціонує… Адже з перших днів вторгнення наш малий колектив розділився на “два табори”. Знаю лише, що директор школи не захотів співпрацювати з окупантами, але, на жаль, є й зрадники. Сумно це зараз усвідомлювати, проте є надія знову провести урок англійської мови вдома.
Колишній колектив вчительки. Фото з архіву героїні.
Загалом вчителька каже, що система освіти не відрізняється, бо ж англійська мова всюди однакова. Головне – знайти підхід до дітей через інтерактивність. Тетяна Заїка поділилася цікавою історією:
— Якось так вийшло, що моє вчителювання почалося дуже весело. Я лиш прийшла – і мені вже завідувачка навчальної частини повідомила: “Тетяно, у тебе тиждень англійської мови. Готуйся!”.
Першою емоцією був шок, та далі вона зрозуміла, що це крутий спосіб показати себе як належного фахівця.
— Загалом мені все вдалося, ми з учнями зробили тематичні плакати, відкриті уроки та навіть брейн-ринг між 7 класами. Дітям сподобалося, очі горіли від нового, тому своє завдання виконала.
Брейн-ринг між 7 класами.
Наразі Тетяна Заїка продовжує вчителювати в школі та досить успішно адаптувалася в чернівецькій громаді, звиклася з новим колективом, з новими дітьми.
— Про майбутнє поки не думаю, живу тут і зараз. Шлях за кордон мене лякав ще у 2022 році. Хоч і знаю ідеально мову, але все-таки в Україні відчуваю себе більш захищено та головне, що я вдома.
Радо розповідає, що попри важкий рік, попри пережите, є й приємні моменти - краще пізнала регіон, його культуру й традиції, а це розширює уявлення про Україну. Особливо запам'яталося знайомство з Карпатами. Гори побачила вперше:
— Попри всі труднощі 2022 року: життя під окупацією, переїзд та розлуку з батьками й чоловіком – я маю приємні спогади. Влітку з чагорськими волонтерами ми пішли підкорювати Говерлу. Краєвид Карпат перехоплював подих у мене та в дитини. Це були незабутні емоції! Завдяки цьому випробуванню, долаючи острах, ми таки дісталися вершини. Напевно, у цьому і є символізм. Ми, українці, так само в майбутньому підкоримо нашу найвищу вершину – Перемогу!
Фото з Говерли з архіву героїні.
