Красивий, сумний, багато кому незвичний і дивний звичай побутує на Буковині – разом з поминальними хлібами (подаваниками, струцнями) на похоронну процесію готують ще солодке поминальне деревце – «пом», «парастас», «прутчик», «деревце», «садочок», «Царскі врата». Під такими назвами цей вид обрядового хліба побутує у нас, а під загальною назвою «Буковинські поминальні деревця з дарами» внесений до обласного переліку нематеріальної культурної спадщини.
У дослідженнях минулих років ми вже описували місцеві особливості споряджання та розподілу поминального деревця в селах Драчинці (колишній Кіцманський район) та Сучевени (колишній Глибоцький район). Краєзнавиця Анна Ватаманюк-Проскуріна дослідила специфіку складання такого деревця у Бережниці, Іспасі та Коритному (Вижниччина). Обрядові приписи стосовно того, якого розміру має бути деревце, на чому воно кріпиться (калач, решето, кошик, ноші чи стіл) – дуже різняться. Тож хочемо поділитися свіжими етнографічними свідченнями, котрі дослідницький проєкт «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва зібрав у експедиціях 2021-2023 років.
Так, дослідниця традицій села Суховерхів Ярослава Раковіца порівнює власні спогади про деревце у Суховерхові та Шипинцях (села Чернівецької області). Цитуємо: «Як складають ці деревця у Шипинцях тепер – це я сама бачила. Цього літа у мене помер свекор. І я замовила калачі в Шипинцях. Дуже цікавий там смак калачів – вони на відміну від всіх пекарів не використовують пекарський порошок. І той запах аж спантеличує… І там є дотепер традиція складати поминальне деревце. Мене запитали, чи мені треба його складати. І я подивилася, як вони це роблять. Є переді мною кошики – великого, малого і середнього розмірів. Я спочатку не зрозуміла їхнє призначення. Почала розпитувати, і вони розказали, що кожен кошик – для садочка, і від розміру кошика буде залежати висота і багатство садочка. Великий кошик є найміцнішим каркасом, туди поставлять найпишніше, і найважче деревце. Оце деревце взагалі у нас називається «садочок».
А в Суховерхові подібну традицію я пам’ятаю у 80-х роках. На прутик у нас насилювали хлібні випечені фігурки, помащені яйцем для блиску – «голубчик», «зірочка», «листочок» і в кінці обов’язково «зірочка». І ці прутики втикали в щось – наприклад, решето, сито. Так само, як зараз кошики використовують для каркасу, тоді в нас використовували сита різних розмірів. І зверху решето акуратно застеляли хустиною. І прутики обв’язували таким чином, аби вони утворювали коло, обов’язково мала бути дотримана форма кола».
Це деревце, яке ретельно готують родичі померлого (самі або ж замовляють у майстрів), крім зовнішньої пишності, має глибокий філософський посил: це солодкий дар «перед душі» на той світ, тобто солодке прощання душі загиблого з земним світом. Цей вид дару адресують дітям, які радіють солодощам і не завжди навіть розуміють суть смерті. «За тілом плачуть, а за душу моляться. Душа – вона вічна, і діти може єдині, хто здатен чисто молитися і не плакати за втратою, діти ще не знають, що таке смерть. «Дідик полетів, буде жити на небі», - так дітям кажуть», - розповіли нам у селі Драчинці.
Деревце у село Мамаїівці, 2022 рік. Похорон Миколи Крикливця. Фото: Фото зі сторінки Василя Бойчука.
Громада села Горбова традицію поминальних деревець з дарами зберігає доволі ревно, і тут «пом» (з румунської «садочок») пройшов еволюцію структури: на початку ХХ століття прутики з хлібними фігурками кріпили в калач, далі стали використовувати кошики, далі – дерев’яні ноші з церкви або дерев’яні столи з ручками, а зараз переважно використовують каркасні обрядові столи з нержавійки з хрестом наверху. Причому тут не особливо прийнято замовляти складання деревця у майстрині-перепікарки, переважно господині складають самі з допомогою родичок. Громадська діячка Одарка Кучерява, очільниця громадської організації «Вишиваний дивотвір» (м. Чернівці) деревце пригадує також з раннього дитинства – як його складали на Старій Жучці, зараз це частина Чернівців. Пані Одарка відважилася «реінкарнувати» забуту традицію і виготовити таке деревце «перед душі» своєї сестри Наталки, і.. результат багато кого здивував, але про все по порядку. Отож, пані Одарка так описує поминальне деревце 70-х: «Десь на початку 70-х пригадую, мені було тоді 6 років. Я пам’ятаю це деревце у Старій Жучці – померла моя прабабка Єленка, то була ткаля дуже знаменита. Вона відійшла саме у Великодний понеділок, і перед її душі робили ми ці деревця. Я їх пригадую і раніше, це не поодинокий спогад. Мій вуйко Сандуньо їх робив. Коли роздають поману, дорослим людям роздають калачі, а для дітей (рахують, скільки їх є) – по прутикові з цього деревця. На колач робилося це деревце, причому брався колач не лігма, як ми на стіл ставимо, а на ребро. До цього пов’язують хустину, теж дають дитині, вона від малих літ вже має розуміти, що таке помана. І це давали «через тіло», тобто родичі стають по один бік домовини з покійним, а ті, хто приймають поману – по другий бік. І дорослим дають першим поману (колачі), а діткам – зразу за ними (садочок)».
На заході-містерії «Традиції буковинського Різдва. Традиції буковинської Маланки» (співорганізатори – ГО «Вишиваний дивотвір» та Буковинський центр культури і мистецтва) пані Одарка вирішила віддати два поми-садочки перед душі її сестри Наталки, адже 8 січня якраз минув рік з дня її відходу у засвіти. Одарка Іллівна власноруч склала саме такі «деревця», які було прийнято складати на Старій Жучці. І вони стояли на задньому плані імпровізованої сцени і чекали свого часу, їх ніхто не чіпав. Йшла «маланкарська» частина заходу – мовилося про дідів з таланками і їхні ритуальні слова «Віддай борги». Саме на цих словах одне з деревець впало зі столу, хоча до нього не торкалися… Присутні майже в один голос зауважили: «Душа прийшла по поману».
Для одних сіл звичай робити деревце – майже забутий, але дуже знайомий з дитинства, для інших – невіддільна частина одного з вирішальних обрядів життєвого циклу людини. Адже, як каже традиція, українська душа тричі «кланяється на порогах» - коли народжується, коли шлюбується і коли йде з цього світу. І як би не було гірко буковинцеві у день відходу його рідної людини, він всю душу вкладе у прикрашання пишного хлібного деревця – аби тій душі в райському саду було солодко-солодко, аж медово…
Іванна СТЕФ’ЮК, кандидатка філологічних наук, письменниця, завідувачка науково-методичного відділу дослідження та популяризації традиційної культури, кураторка етнографічного проєкту «Спадщина» Буковинського центру культури і мистецтва.
