Події 24 лютого та всіх днів наступного місяця змінили долі мільйонів українців. Їх домівки, цілі міста розбомблені та зруйновані окупантами, і ті, кому пощастило виїхати живими, шукають прихистку в інших областях України та за кордоном.
За даними ООН, кількість постраждалих від війни в Україні становить 18 мільйонів людей, 6,7 мільйона з яких є внутрішньо переміщеними особами, а станом на 22 березня понад 3,5 мільйона людей покинули Україну через російську агресію.
Станом на 25 березня близько 62 тисяч вимушених переселенців приїхали у Чернівецьку область, повідомляє Чернівецька обласна військова адміністрація.
Потребують моральної і психологічної підтримки не менше, ніж матеріальної
Кіцманчанка Олеся Шаргут, майстриня хенд-мейду, однією з перших на Буковині запросила до себе додому незнайомих людей із Харкова: подружню пару з 12-літньою донькою і бабусею Галиною.
— Ми побачили жахіття, які відбуваються в Києві, Харкові, інших містах, і в одній із груп в соцмережі залишили свій номер телефону для тих, хто шукає прихисток на деякий час, — розповідає Олеся Шаргут. — Нам зателефонували і вже в суботу, через два дні після початку ракетних обстрілів українських міст, до нас приїхали харків'яни. Вони були стомлені після далекої і важкої дороги, але з розумінням поставилися до прохання зареєструватися у поліції. Ми два тижні жили дружно, моя донька Софія показувала їм місто, де що знаходиться. Дуже допомогло переселенцям те, що у центрі “Турброта”, що розміщений у Кіцманському будинку культури, їм дали одяг, інші побутові речі, які люди не змогли взяти з собою. Пані Галина залюбки ходила зі мною у школу плести маскувальні сітки, хоч таким чином допомагаючи захисникам. Я подарувала їй свою вишиванку, адже їм сподобалося, що в нас багато гарних вишитих речей. Зараз ця сім’я знайшла невеликий будиночок у Валяві та налагоджують свій побут там. Ми продовжуємо спілкуватися, подружилися.
Транзитом проїжджали через Буковину і ночувала в будинку Олесі інша сім'я з Чернігова, які з 7-місячним немовлям поїхали далі, до знайомих. А під час волонтерської діяльності в школі, в гуртожитку технікуму, познайомилася з іншими переселенцями. Кіцманчанка запросила до себе на чай сім’ю з Київщини для психологічної розрядки. Вони бачили по ТБ сюжет про створення картин з вати і гіпсу Олесею Шаргут, і їм було дуже цікаво подивитися на майстерню, декоративні вироби, поспілкуватися. Адже після тих жахів, які переселенці пережили за останні тижні, вони потребують моральної і психологічної підтримки не менше, ніж матеріальної.
Вирвалися з Маріуполя в обстріляному авто без шин
Анні з чоловіком вдалося виїхати із Маріуполя, яке знищують безперервними бомбардуваннями і ракетними обстрілами, близько двох тижнів тому.
— Це був перший “коридор”, до того окупанти нікого не випускали, — розповідає Анна зі сльозами. — Скло в автомобілі ми заклеїли скотчем, шини були прострілені, тому їхали на самих дисках… Вже на спокійній території заїхали на шиномонтаж купити інші колеса — працівники дивувались, як нам вдалося їхати таким автомобілем. Їхали, як кажуть, куди очі дивляться. Так опинилися на Буковині, в Кіцмані. Нам важко, в мене інвалідність другої групи, але тут прихистили добрі люди, одягом і продуктами допомагають волонтери — ось сьогодні ми знову прийшли в центр “Турбота”, який організувала Кіцманська міська рада у будинку культури. Ми вдячні за допомогу і дах над головою, але навіть не уявляємо, що буде далі — наша оселя зруйнована, Маріуполь продовжують зрівнювати з землею.
Центр "Турбота" розміщений у Кіцманському будинку культури.
За словами начальниці відділу культури Кіцманської міської ради Ольги Литвинюк, зараз у центрі "Турбота" для вимушених переселенців найбільше потрібні продукти, постільна білизна, зручне взуття, дитячі іграшки і книжечки з малюнками. Також можна приносити побутову хімію, миючі, засоби особистої гігієни.
Маємо можливість виїхати за кордон, але сподіваємося, що скоро зможемо повернутися додому
Сім’я Аліни вперше виїхала з квартири в Запоріжжі ще 24 лютого, коли були перші вибухи.
— Ми з двома дітьми (сину 9 років, доньці — 5) і мінімумом речей сіли в авто і поїхали з міста. Але, доїхавши до Дніпра, подумали і зрозуміли, що нам абсолютно нікуди податися, — згадує Аліна. — Перший шок минув і ми повернулися додому. Але “тривожні валізки” зібрали та жили, можна сказати, в очікуванні. В перші дні березня подзвонив мій батько і порадив терміново їхати з міста.
Аліна розповідає, що перші дві доби в дорозі практично не спали, бо від Кропивницького до Умані по трасі було дуже багато автівок, затори. Поспати змогли аж у селищі Нова Ушиця на Хмельниччині, де для переселенців обладнали місцевий гуртожиток.
— Родичі мого чоловіка зняли будинок у Кіцмані, тому ми поїхали до них, адже знайти житло все важче. Нам подобається ваше місто, воно гарне, затишне. На початку з речами та продуктами нам допомогли волонтери. Зараз шукаємо якусь роботу. Я раніше працювала онлайн, сподіваюся, ця робота відновиться, — розповідає Аліна. — Із Запоріжжя, я думаю, виїхало близько половини населення. Багато хто за кордоном, нас теж запрошували. Але ми дуже сподіваємося, що війна найближчим часом завершиться і ми повернемося у свої домівки.
Вразило добре ставлення європейців до людей з України
— Рішення поїхати за кордон було раптовим: ми вважали, що на Буковині загроза набагато менша, ніж в інших областях, але я побачила, що діти через постійні новини про війну і повітряні тривоги були в стані стресу і тривоги, — розповідає Вікторія з Кіцманщини. — Звісно, це не можна порівняти із тими людьми, будинки яких розстрілюють ракетами, але сестра із сім’єю живуть у Польщі та наполегливо кликали нас у гості. Тож я взяла відпустку на роботі й ми вирушили в дорогу. Рідні підтримали це рішення, сказали: маєш можливість — повези дітей трохи відпочити.
Їхати вирішили через Румунію, але саме того дня на початку березня на кордоні була величезна черга — близько 5 км. Чекати в черзі довелося майже добу: діти хоч поспали в авто, а Віка за кермом стомилася і розуміла, що доведеться шукати ночівлю недалеко від кордону.
На пішому пернході до Румунії було близько сотні людей.
— Мене вразило те, як приймали людей з України після кордону в Румунії. Тут розмістили великі намети, де можна погрітися, а волонтери пропонували гарячу їжу, воду, чай, випічку… Нам безплатно дали сім-карту румунського оператора з мобільним інтернетом — це було дуже важливо, адже їхати потрібно було по навігатору. Коли я запитала, де поблизу недорогий готель, волонтери (мені пощастило потрапити на україномовних) порадили гостьовий дім неподалік від Сучави. По гугл-карті вже о 22 годині ми добралися туди, господиня — домна Ірена — зустріла нас і розмістила в кімнаті. Наступного дня нам дали їсти: принесли з місцевого ресторану готові страви. Мабуть, там діє якась програма для українських біженців, бо і за ночівлю з нас грошей не взяли. Взагалі, ставлення було дуже доброзичливе.
Намети, волонтери, гаряча їжа - так зустрічають українців у Румунії одразу після перетину кордону.
Далі Вікторія з дітьми (8-ми річною донькою і 5-и річним сином) поїхали в напрямку Польщі. Сюрпризом стала дорога-серпантин через гори, яка забрала набагато більше часу, ніж планувалося. Тож довелося знову шукати нічліг у румунському місті Сату-Маре.
— Вже темного вечора, коли ми шукали по навігатору в місті готель, на одній з вулиць з нами порівнялась автівка, опустилося в дверях скло і дві дівчини запитали мене, чи ми маємо де переночувати. Вони запропонували зупинитися в центрі для біженців з України, який організувала церква, — розповідає Вікторія. — Дівчата побачили українські номери і вирішили запропонувати допомогу. Добре, що вони спілкувалися англійською і ми одні одних зрозуміли. Ми поїхали за ними до центру, де нас “передали” волонтерам. Тут на кількох поверхах сучасної будівлі розмістили близько сотні людей з дітьми: у кімнатах були двоповерхові ліжка, як у хостелах, душові, їдальня. Нам запропонували вечерю, а вранці — сніданок і навіть дали на дорогу сендвічі. Вранці мене запитала дівчина-волонтерка, що ми плануємо далі. Я сказала, що їдемо на 3-4 тижні до родичів у Польщу і потім маємо повертатися, вона подивилася на нас з великим здивуванням: “Як повертатися? У вас же війна!”.
Далі в дорозі була ще одна неочікувана затримка: на кордоні між Румунією і Угорщиною знову черга з українських автівок, 8 годин очікування. На кордоні були намети Червоного хреста, де давали їжу і навіть іграшки дітям. Знову довелося ночувати в невеличкому угорському місті, де в будинку культури організували центр допомоги біженцям.
— Нарешті після довгої дороги ми приїхали до родичів у Польщу, де одразу до нас почали приходити сусіди, знайомі сестри: поляки приносили іграшки для дітей, одяг, солодощі, питали, що нам потрібно, висловлювали підтримку. Мені було дуже незручно від такого ставлення — адже ми приїхали лише на деякий час, і в нас вдома все добре в цей момент. Але і тут, і в кожній країні, де ми зупинялися, мене вразило тепле щире ставлення людей до українців, особливо — до дітей, — розповідає Вікторія. — Навіть на стоянці біля супермаркету у Румунії, де ми купували продукти, до автомобіля підійшов літній чоловік з солодкими пампушками в картонній коробці. Ми спершу подумали, що він хоче продати їх нам. Але чоловік відмовився від грошей і просто залишив смаколики в автівці. Від цього щирого жесту незнайомої людини я просто плакала дорогою…
Пампушки, якими пригостив українську сім'ю в Румунії на стоянці, були ще теплими і дуже смачними.
Не зважаючи на комфортні умови нашого перебування в родичів та можливість у майбутньому жити і працювати в Польщі, Віка збирається додому:
— У ці дні я стараюся показати дітям більше позитивного: парки, атракціони, гарні краєвиди. Але постійно думаю про дім, про рідних, читаю новини, переживаю, зідзвонююсь зі своїми. Таке враження, що я не роблю того, що могла б, щоб допомогти Україні. Розумію, що це психологічний комплекс і від мене мало що залежить. Але за тиждень-півтора плануємо повертатися. Молимось, щоб Україна швидше святкувала перемогу!
