Сьогодні, 9 вересня, приймає щирі вітання з нагоди життєвого ювілею, відома культурна діячка, волонтерка, засновниця і керівник народного аматорського фольклорного колективу “Южинецькі молодички”, заслужений працівник культури України, авторка не одного десятка віршів, пісень, талановита жінка, яку добре знають і цінують у мистецьких колах не тільки Буковини, України, а й Польщі, Румунії та Угорщини, Ганна ЗВАРИЧ.
Думками про прожите і пережите, просимо поділитися ювілярку.
— Я народилася в мальовничому куточку зеленої Буковини, найкращому у світі селі, де співають усі. Недарма кажуть, що діти в Южинці народжуються не плачучи, а співаючи… Скільки себе пам’ятаю, стільки співала і дуже тонко вловлювала, якщо хтось фальшивив. З дитинства прислухалася як співали чистими, дзвінкими голосами народні пісні молодиці, газди на весіллях, хрестинах, інших забавах, тож ми, малі, одразу переймали і, вже збираючись біля ставу, організовували дитячі виступи. До того ж, майже в кожній хаті були самоучки-музиканти, особливо любили в Южинцях скрипку. Музика була і в моїй душі, але життєві обставини не завжди складалися легко. Рано залишилися сиротою, не мала можливості професійно здобути музичну освіту, але де б не працювала, завжди навколо себе збирала залюблених у народну пісню людей. Так, працюючи в Чернівцях на олійно-жировому комбінаті, організувала вокальну групу і, навіть, хор, більше того, мене обрали депутатом Чернівецької міської ради 18 скликання.
Наприкінці 80-х років вдалося влаштуватися художнім керівником Южинецького будинку культури. Одразу створили вокальну групу, почалися репетиції, виступи, та з необережності пішла в церкву подивитися, як вінчалася молода пара. Хтось доніс про це в район і довелося писати заяву про звільнення з роботи за власним бажанням. Але й тоді ми не припинили співати. Як тільки випадала вільна хвилина, а інколи й залишали хатню роботу, бо село є село і жінкам треба було встигати давати раду дітям, поратися по господарству, збиралися на репетиції, а наспівавшись, завжди все встигали.
До слова, ми не тільки співали, учасники колективу завжди займали активну життєву позицію, брали участь у всіх заходах, подіях, що проходили в селі. Я очолювала громадську організацію по телефонізації села, була, як і інші члени колективу, депутатом кількох скликань Южинецької сільської ради.
— Буковина завжди славилась як одна з найспівучіших областей, у кожному селі є свої таланти, але так чисто і дзвінко співати як в Южинцях не співають в жодному селі І це правда. Мабуть, це знаково, що саме в цьому селі народився колектив “Южинецькі молодички”, який вже 22 роки несе свої пісні до людських сердець, колектив, який став окрасою не тільки сільської, районної чи обласної сцени, а це взірець для усієї України, поцінований у сусідніх державах...
— Навесні 1999 року ми вперше зорганізувалися в колектив і вийшли на сцену. Звичайно, готувалися відповідально, чи не щодня проводили репетиції, хвилювалися, особливо перед виступом в Южинцях. І нашою презентаційною піснею стала “Один місяць сходить”. Не всі тоді в районі сприйняли колектив, і першим, хто високо оцінив наш виступ, був народний артист України, лауреат Національної премії ім. Т.Г. Шевченка, професор, художній керівник і диригент Заслуженого Буковинського ансамблю пісні і танцю Чернівецької обласної філармонії Андрій Кушніренко. Він був подивований, що без музичної освіти сільські жінки співають на чотири голоси. Навіть не маючи ще звання народного, колектив у 2001 році взяв участь у звітному концерті Буковини у Києві. У цьому ж році ми стали дипломантами Міжнародного літературно-мистецького фестивалю “Лесині джерела”. Знаковим для нас став 2002-й рік. За вагомий внесок у розвиток культури українського народу, високий художній рівень та високу майстерність фольклорному колективу “Южинецькі молодички” присвоєно звання “народний аматорський колектив”. Скільки написано сценаріїв, скільки проведено репетицій, скільки переспівано пісень — важко перелічити, як і у скількох концертах та всеукраїнських, міжнародних фестивалях, де, до слова, здобували лише призові місця, взяли участь. Це і “Буковинські зустрічі” в Польщі, Румунії, Угорщині, “Від Різдва до Йордана”, “Живий вогонь”, “Букова віть”, “Обнова-фест” у Чернівцях, “Лесині джерела” у Новоград-Волинському, “Сорочинський ярмарок”, “Берегиня” на Волині, “Байда” у Тернополі, “Зелені свята на Гуцульщині”, “До родинних джерел”, “Дністрові зорі”, вже кілька років презентуємо наш край на Всеукраїнському фестивалі “Червона калина”. І це далеко не повний перелік. Правда, в останні два роки мало виступали через обмеження у зв'язку з карантином.
— Ви створили у 2004 році і дитячий фольклорний колектив «Калинове намисто», не менш талановитий і співучий.
— Дуже тішуся, коли діти приходять в будинок культури і мають бажання виступати на сцені. За цей час змінилося не одне покоління і вже перші учасники приводять своїх діточок у колектив. На святковому концерті з нагоди 30-ліття незалежності України наймолодшій учасниці було чотири рочки. Ми активно залучаємо дітей до відродження обрядів, традицій, звичаїв з використанням місцевого фольклору. В репертуарі — народні пісні, веснянки, купальські та обжинкові пісні, колядки й щедрівки, обряд весілля, проводи до війська, народини, хрестини, вечорниці. Зокрема, обряд южинецького весілля наші колективи гідно презентували на фестивалях у Кам’янець- Подільському, “Тернопільські обереги”, обласному фольклорно-етнографічному святі “Осінь весільна” у Чернівцях.
— Ви неодноразово брали участь у зйомках програми “Фольк-мusiк”, народна артистка України Оксана Пекун дуже високо цінує вашу творчість.
— Це висока честь представляти Буковину в улюбленій передачі справжніх українців, і дуже шкода, що змінили формат. Ми двічі були переможцями проекту “Фольк-мusiк” на УТ-1. Вперше здобули перемогу ще в 2008 році з піснею “Буковино, ти зелена, ляно”. Тоді цю пісню переспівала народна артистка Катя Бужинська. А три роки тому виконали патріотичну пісню “Виряджала мати сина”, її в новій інтерпретації переспівав талановитий гурт із Чернігівщини “Смоляни”. Вони регулярно їдуть з концертами в зону АТО, то кажуть, що хлопці-захисники просять по кілька разів її виконувати. Також ми її співали, коли їздили з кіцманськими волонтерами до військової частини в Івано-Франківськ та до поранених бійців, які проходять курс реабілітації у Львівському військовому шпиталі. Будемо виконувати її і сьогодні у концертній програмі, з якою виступимо у Чернівецькому військовому шпиталі.
— Ганно Степанівно, пісня справді душевна, зворушлива і виконуєте ви її, як завжди, в чотири голоси. Звідки у вашому репертуарі вона з’явилася?
— Майже увесь наш репертуар — це пісні, записані від южинецьких людей. Любов до пісні в Южинці передається з роду в рід, інколи думаю, що нам Бог в колиску поклав пісню, адже майже немає такої сім’ї, де б не співали чи не були музикантами. Зокрема, “Виряджала мати сина” нам наспівала уже світлої пам’яті Марія Петрівна Медвідь, бабуся нашої учасниці Одарки Александрюк. Щоб не загубилися такі пісні-перли, ми ходили по селу до стареньких односельчан і просили заспівати, записували спочатку в зошит, потім на плівку і маємо чимало таких творів, яких ще і не співали. А всього в репертуарі більше 500 пісень. Десь третя частина з них увійшла до збірки “Стелися, барвінку”, що упорядкував і записав пісні на ноти покійний фольклорист і музикознавець Кузьма Смаль. Це неоціненний скарб, який залишиться наступним поколінням і через 100 років співатимуть цих пісень і, вірю, не тільки в Южинці, бо в збірці не тільки ліричні, а й обрядові, весільні, рекрутські пісні, і хто має бажання, той вивчає і співає.
— В репертуарі “Южинецьких молодичок” є чимало ваших авторських пісень про село, рідний край, красу природи, неньку Україну.
— Найбільший скарб моєї душі — пісня, Дуже люблю буковинський край і своє село, тому і пишеться легко. “Пісню про Южинець” ми найчастіше виконуємо, і навіть не учасники колективу співають її в своєму товаристві. Не можу без цієї землі. Моя донька, внуки живуть в Італії і просять залишитися там. Люблю їх, але серце завжди залишається тут. Понад два тижні не витримую. Хочу додому, до цих людей, верб над ставом, цього найсолодшого в світі повітря. Мені вдалося залюбити в Южинець багатьох відомих митців. На сільській сцені неодноразово виступали колективи з Польщі, Румунії, народні і заслужені артисти Іван Дерда, Ірина Стиць, Марічка Яремчук та багато інших.
— Ви отримали звання “Заслужений працівник культури України»”, і дехто дивувався, що, не маючи музичної освіти, удостоїлися такої високої відзнаки.
— Це заслуга всіх “Южинецьких молодичок”. В нашому колективі ніхто не має музичної освіти. Але від Всевишнього маємо особливе відчуття народної пісні, тонкий музичний слух, красиві голоси. Співаємо так, як співали колись на весіллях, хрестинах, вечорницях чи просто біля сільського ставу наші діди і баби. Саме тому вирішили виступати в автентичних буковинських костюмах: вишита сорочка, горботка, на голові фис — це головний жіночий убір, який носили в минулому буковинські молодиці. І саме в такому образі ми полюбилися глядачам і слухачам.
— Знаю, що було багато вітань з нагоди вашого ювілею...
— Справді, привітало багато людей, з різних куточків світу, не знаю, чи є необхідність всіх називати, бо чи це народні артисти, депутати, посадовці, що телефонували, чи це мої рідні, подруги, сусіди, то не має значення, адже кожне вітання мені дороге. І я щиро вдячна всім їм. Дуже приємно, що не забули, хоч для мене це ювілей з присмаком гіркоти, як писав класик Олександр Олесь “з журбою радість обнялась”, адже вчорашнім числом мене, не тільки як директора Южинецького будинку культури, а й як керівника “Южинецьких молодичок”, звільнено. Чи збережеться колектив? Важко спрогнозувати, принаймі, хочемо підтримки і розуміння керівництва, депутатів Ставчанської територіальної громади, що це не просто талановитий, це унікальний колектив.
Хочемо, щоб і в нас цінували народне мистецтво так, як в Мамаївській громаді. Наші колективи були учасниками дуже красивого родинного мистецького свята, що проходило в Лужанах у дні відзначення 30-ліття Незалежності. Це було врочисто-піднесено, і неперевершено. Такі заходи нагадують нам, хто ми, чиї діти і що передали нам у спадок наші діди-прадіди. Маємо пам’ятати: нас ідентифікує культура. Збережемо — матимемо майбутнє української нації!
