У неділю, 25 липня 2021 року, о 14 годині відбудуться заходи з нагоди відкриття меморіального комплексу герою ОУН УПА Георгію Мариновичу та його сім'ї, які віддали свої життя за Україну. Про це повідомив у фейсбуці Ігор Гринюк.
Зранку відбудеться богослужінні в храмі Святого Миколая ПЦУ села Ошихліби. З 14 години на цвинтарі с. Ошихліби запланована панахида та реквієм за героєм, його сім'єю та всіма борцями за волю України.
Що відомо про воїна УПА Георгія Мариновича та його родину?
Досліджував архівні документи та збирав спогади очевидців про ті часи Василь Мойса, який теж родом з Ошихлібів.
Наприкінці 1930-х в Ошихлібах розпочали діяльність три групи ОУН. Ініціатором і координатором місцевого осередку ОУН був Володимир Гафійчук, студент географічного факультету Чернівецького університету, син місцевого дяка. За архівними документами він значиться під псевдо Яструб. До ОУН його залучив товариш, з яким навчалися, – Олександр Порембський.
Гафійчук до загибелі встиг створити три групи в Ошихлібах. Першу очолив наймолодший з братів Мариновичів – Георгій, який разом із сестрою Андріяною залишився в селі. Двоє старших їхніх братів Василь та Іван емігрували до США, ще два – Ілля та Петро в Аргентину, Тодор прихистився у Галичині…
1934 року Георгій одружився з сільською красунею Штефанії Гордійчук, дочці заможного землевласника. За рік у них народився єдиний син Ярослав. Відзначимо, що сім’я Гордійчуків була дуже роботящою та порядною і всі свої статки заробили власною важкою та непосильною працею. Молода пара подорожувала Буковиною та Румунією. Георгій багато читає, адже мав доступ до цікавих книг, газет і журналів. Усе перевернула зустріч з набагато молодшим за нього Гафійчуком. Той вже був вмілим пропагандистом і Маринович не завагався. Перед тим він отримав таємного листа від брата Тодора, якого Мариновичі вже вважали мертвим. Той сидів у радянській тюрмі десь на далекій півночі Совєцького Союзу і всіляко закликав брата боротись із румунськими окупантами і не вірити совітам, які ось-ось мали зайти на Буковину і боротись за вільну Україну. Такі самі ідеї втовкмачував молодому і необізнаному підпільникові вже досвідчений Гафійчук.
Створює Георгій свою групу у селі. До неї ввійшли такі ж, як і він, заможні односельчани – брати Іван і Кузьма Костюки, Ігнацій та Онуфрій Лупули, Євген Бербюк – з хутора Ізвори, Микола Курчак з хутора Біла Криниця, а також Григорій Никифорюк і Устим Мацієвич (чоловік материної сестри). А 1945 року до групи влились Ілля Гордійчук, Левко Бабчук, Макарій Товпич, Лупул Домна і Марія Бойко.
У червні 1940 року ситуація в селі різко змінилася. Буковину приєднали до України. Хоча ні новоспечені ОУНівці, ні люди не встигли звикнути до нових порядків, бо за рік до села знову вернулися румуни. І Україною, як то кажуть, ще навіть добре не запахло.
Перед приходом радянських військ, у травні 1940 року, таємна поліція Румунії сигуранца заарештувала Георгія Мариновича. Судили, як політичного ворога «гранда Романії» й отримав він п’ять років посиленого режиму. Звільнили в’язня лише 1945 року.
Хворий і виснажений він повернувся до Ошихлібів. Тут нові порядки, нова влада, а всіма керує НКДБ з Кіцманя. Георгій навіть не підозрював, що ця влада ще підступніша, ніж румунські «сігури».
Чекали на батьківщині Георгія сумні новини. У червні 1941 року НКДБісти заарештували Василя Івасюка і Сильвестра Скрипника. Відтоді ніхто не знав де вони і що з ними. Невідома доля і Володимира Гафійчука та його батька.
Аби люди знали, хто в селі господар, одного вечора до хати Гордійчуків вдерлося з десяток озброєних сільських активістів і жорстоко побили старого Гордійчука і Георгія Мариновича. Мовляв, не сплатили повністю податки, приховали і зерно, і м’ясо, і інше. Хоч це була й неправда, але треба показати, хто сильніший і налякати чоловіка, який повернувся додому.
Наступного дня голова сільради Микола Бойда відмовився від посади. Старий фронтовик був проти таких порядків.
І Гордійчук, і Маринович розуміли, що їм спокою не дадуть. Та й Георгій був не з тих, що змириться. Він зібрав свою групу, щоби порадитися, але нічого толкового не придумали, та і люди мали страх.
Та вже за день до нього прийшли Домна Лупул зі своєю племінницею Штефкою. Вона запропонувала провести Георгія до оршівського лісу, де він познайомився з Володимиром Бойчуком. Це - уродженець с. Гаврилівці, за документами він значиться як Вишня, потім - Роман та Ігор. На той час він був бойовиком-охоронцем Кіцманського районного провідника ОУН-УПА Тараса, Олександра Федірчика, уродженця с. Киселів.
Після бесіди з Бойчуком, Маринович дає згоду працювати в районному проводі й через декілька днів, після прийняття присяги, бойовик на псевдо Вовк розпочав роботу. Насамперед потрібно було пожвавити діяльність підпілля в Ошихлібах та Кіцмані. Відразу відзначимо, що за два роки (1945-1946 рр.), які він провів на нелегальному становищі, нікого не вбив, не пограбував, не поглумився. Георгій був порядним чоловіком і доброзичливою людиною. Він хотів захистити своїх рідних, сина, якому було лише 10 років.
Після загибелі Федірчика керівником ОУН-УПА в Кіцманському районі стає Василь Кантемір на псевдо Остап. Той призначив Бойчука кущовим керівником, а начальником своєї охорони обрав Мариновича. На цій посаді Георгій знайомиться з двома кущовими – Семеном Маєвським (Хмарою) та Яремою Одинським (П’ястуком).
Маринович найбільше полюбляв заходити до подружжя старих Мацієвичів – у самому центрі села, по сусідству із сільрадою. Там навіть не підозрювали про таку наглість. Але за три тижні він все-таки чимось видав себе. Хату оточили і втекти йому не вдалося. Георгій відстрілювався, був важко поранений і наостанок застрелився, щоби не потрапити у лабети НКВД. Це сталося 6 грудня 1946 року.
Георгія Мариновича поховали на ошихлібському цвинтарі, де поруч з ним спочиває дружина та син Ярослав, який раптово помер в середині 1960-х років.
Для усієї родини Мариновичів 1946 рік був аж занадто трагічним. Пішли з життя ще двоє братів – Ілля в Аргентині та Василь у США. Перший був бізнесменом і наважився позмагатись за посаду президента Аргентини. Мав неабиякий авторитет та підтримку на своїй новій батьківщині. І напевно став би першою особою в далекій заокеанській країні, але його вбили під час президентських перегонів.
Василь Маринович був відомим юристом і загинув за нез'ясованих обставин, перебуваючи на високій посаді при Генеральному прокурорі США.
Після цього батьки не змогли пережити тяжку втрату і за декілька років також пішли з життя.
Відбувши понад десять років в тюремних таборах на півночі СРСР, недовге життя прожив Тодор Маринович. Похований він у Львівській області.
Важке і скромне життя прожила і наймолодша сестра Мариновичів Андріяна Бабюк. Похована в Ошихлібах.
