4 липня у Ставчанах відбулась презентація книги оповідань "Долі з вогню, землі та любові". На зустріч із автором кники, краєзнавцем, дослідником, громадським діячем і колишнім сільським головою Чорнівки Георгієм Ботою прийшли жителі громади. Про це повідомляє журналістка Галина Скулеба.
Легко, щиро, безпосередньо, автор розповів про свій життєвий шлях, поділився спогадами: народився в румуномовній сім’ї, відповідно навчався і спілкувався здебільшого румунською і російською, але у тридцять років вивчив українську мову. А торік Георгій Бота почав писати свої інтригуючі новели, розповіді, нариси. Спочатку оприлюднював свої твори на власній сторінці в фейсбуці, а коли побачив, що чимало людей відгукуються про твори в коментарях позитивно, просять писати ще — це надихнуло видати книжку.
Зараз Георгій Миколайович готує до видання вже свою другу книгу, адже цього потребують читачі, яких, завдяки соціальним мережам, стало кілька тисяч, і не тільки в Україні. Зустріч вийшла надзвичайно цікавою, було багато запитань, зокрема щодо достовірності фактів, адже головний герой новели «Брат» — Іван Гаврилюк, уродженець села Ставчани.
Пропонуємо ознайомитися із частиною книги Георгія Боти, яка оприлюднена на сторінці автора у фейсбуці.
«БРАТ» (част.ІІІ)
21 листопада 1918 року, у Львові, на залізничному вокзалі, інший чорнівський парубок, Ілля Фока, який теж вертався з Італійського фронту додому, зустрів односельчанина.
- Доброго дня, Додику ! Не впізнаєш?! Це я, Луця Фока! – парубки радісно обійнялися.
Іванові уперше потрібно було «викручуватися», щось вигадувати, чому він не впізнав хлопця з «його» села?
- Вибач, Іллуца, що не признав, мав декілька контузій та іноді горобці у голові цвірінькають, - відповів Іван.
- Нічого, я теж мав поранення, ледь вибрався з того світу ! Ти теж додому, Додику ? – запитав Ілля Фока.
- Так ! – відповів парубок.
- Ну тоді, їдемо разом, аж до самої Чорнівки! – радісно вигукнув Луця.
А в Чорнівці, Аничка, у 1915 році народила дівчинку. Так, як дитина народилася, майже, на 2 місяці раніше від того часу, як її чоловік на полі Нірон силою заволодів нею, Аничці прийшлося файно заплатити повитухі, яка прийняла роди. Вдячна «моаша*» за таку щедру нагороду, пообіцяла мовчати. Вона повідомила чоловікові Мирону Паскалу, що дитина народилася передчасно, є недоношеною і вряд чи буде жити. Нірон хвилювався та карав себе за те, що на передодні примушував Аничку носити з ним кошики з кукурудзою.
У Ставчанах, на Кіцманщині, родина Гаврилюків, мати Івана отримала повідомлення, що її син Іван Гаврилюк загинув на фронті. Іван розумів, що завдасть болю своїй матері та сестрам, тим, що його зарахують загиблим, але не міг не виконати волю помираючого його названого брата, який врятував йому життя.
Йдучи пішки до Чорнівки Садогурою, яка була спалена війною, Іван, тобто, «Георгій Шкраба» просить Іллю, щоб той супроводжував його додому так, як хвилюється за здоров’я пристарілої «його» 70-річної матусі. Іван знав лише приблизно де жила мати Додика і йому було важко потрапити до хати свого загиблого названого брата.
Іллуца Фока погодився за любки. По дорозі до Чорнівки Іван здебільш мовчав. Говорив більше Ілля. Вони не замітили, коли опинилися в селі. Ілля Фока перший заходить на подвір’я, де старенька жінка, ледь рухаючи ногами, кидала зерна пшениці курям з невеликої мисочки.
- Цьоцьо Ційо, дивіться, якого парубка я привів з фронту! – жартома голосно звернувся Ілля до Анастасії Шкраби.
- Додику, синку, це ти ?! – радісно простягнула руки старенька.
Іван обійняв «свою» маму і нестримуючи сліз промовив:
- Так, мамо, я повернувся до тебе ! Я більше ніколи тебе не покину, рідненька !
Іван впав на коліна, обійнявши Додикову маму і лише він один на цьому світі знав, чого плакав і так міцно цілував її руки. Він, облитий сльозами, мовчки дякував старенькій жінці, яка виростила такого чудового сина Додика, який пожертвував своїм життям за ради нього !
Ілля Фока попрощався з «Додиком» та цьоцею Анастасією. Іван допоміг дійти матері до хати. І почалося нове життя для Івана Гаврилюка з Ставчан, який за іронією долі, став Георгієм Шкрабою у новому для нього селі Чорнівка, у якому потрібно було вжитися, обживатися.
По селі швидко розповсюдилася звістка про повернення з войни Додика Шкраби та Іллі Фоки.
- Чули, повернувся Додик, Ції Шкрабихи син ! А його гіука Аничка не дочекалася ! А він файний парубок! – балакали Додикові сусіди в селі.
Звістку про повернення Додика з фронту почула і Аничка. Але її чоловік Мирон Паскал дуже ревнував, оскільки 20-річна його дружина була надзвичайно гарною жінкою. Він нікуди в селі саму не пускав, хіба, що до своєї матері та й назад, ще й до «кумпаратії*» щось купити і все. У них за чотири роки дітей, крім маленької Марії, не було.
Аничка дуже хотіла побачити кохану людину, батька їх маленької дочки Марії. Вона вигадала, що її потрібно піти до свого батька на інший кут села і сказала чоловікові, що скоро повернеться. Гарно оділа чотирирічну Марійку і подалися у бік де жив Додик.
Побачивши парубка на подвір’ї привіталася з ним. Іван, не знаючи цієї жінки з дитиною, відповів і продовжив складати наколоті ним дрова. Аничка пройшла далі і десь через 100 метрів повернулася, знов пройтися повз хати Додика.
- Додику, доброго дня ! – зупинившись біля хвіртки, привіталась вона ще раз.
- Доброго здоров’ячка ! – немаючи він уяви, хто це є, привітався.
Він підійшов до хвіртки, де стояла жінка з дитиною.
- Ти не радий мене бачити, Додику ? – запитала Аничка.
Іван, нарешті, здогадався, що ця гарна молода жінка та сама дівчина Додика, про яку він так багато розповідав на війні.
- Чому не радий ? Радий ! У тебе гарна дитина, така ж красуня, як і мама !
- Додику, щоби не сталося у майбутньому, як би не склалося твоє і моє життя, я хочу щоб ти знав, що Марійка це твоя дочка, це наша дитина. Тоді, коли ти пішов до війська, я завагітніла. Мене скрізь переслідував Нірон, він не давав мені проходу. Одного разу він скривдив мене. Після цього мій батько примусив мене вийти за нього заміж ! Вибач, мені, Додику, що так вийшло !
Іван присів біля маленької дівчинки і обійняв її.
- Яка ти гарненька, донечко! – промовив лагідно Іван.
- Додику, про це, що вона твоя дочка ніхто не знає. Подивись, у неї на плечі така ж сама родинка, як у тебе, бачиш ? – оголивши плечико дівчинки, Анастасія показала родиму плямку у донечки.
Іван не раз бачив таку саму родимку на плечах у Додика, коли вони були разом на війні.
- Мені потрібно тікати. Нірон страшенно ревнує мене, я скористалася тим, що він проколов ногу на цвях та вже тиждень, як не виходить з хати, ще й горячку* має.
Аничка прийшла додому, а Нірон вже дізнався, що його дружина розмовляла з Додиком.
- Де ти була ?! – ревниво запитав чоловік.
- У батька ! – відповіла Аничка.
- Брешеш, суко ! Ти ходила на здибанку* до того йолупа Додика ! Курво, я тебе вб’ю, ноги тобі переламаю ! – вчепившись руками за її волосся, кричав Нірон.
Шкутильгаючи, Мирон Паскал витягнув Аничку на двір з хати і почав бити. Він вхопив батіг та зі всієї сили наносив удари один за одним по тілі молоденької дружини. Бив руками, ногами, кричав так, що збіглися сусіди, які відтягнули його від Анички. Жінка вхопила дитину і забігла до стодоли та защепила ворота на защіпку. Перелякана Марійка плакала разом з мамою і вся тремтіла.
За годину, про те, що Нірон побив Аничку, через її зустріч та розмову з «Додиком», дізнався Іван.
Він одягнув свою військову форму і побіг до Нірона додому. По дорозі запитав, якогось хлопчика, де живе Аничка, Ніронова дружина ?
Зайшов на подвір’я. Нірон сидів на порозі хати із замотаною ногою та курив люльку*.
- Де Аничка ?! – різко запитав Іван.
- А тобі, яке діло до моєї дружини ?! – пускаючи ротом тютюновий дим у бік «Додика», відповів Нірон.
Із стодоли обізвалася Аничка:
- Я тут, у стодолі ! – крикнула дружина Нірона.
Іван борзо підійшов до брами стодоли і наказав відчинити !
Аничка відкрила ворота. Коли він побачив її понівечене обличчя у синцях та у подряпанах, взяв її та дитину за руки.
- Аничко, ви тут більше не живете ! – категорично заявив Іван.
Шлях до хвіртки перегородив Нірон.
- Ви звідси нікуди не підете ! – вдаривши дружину, рявкнув Нірон.
Іван витягнув із-за пояса військового багнета, вхопивши Нірона однією рукою за горло, приклав ножа йому під бороду.
- Вона і дитина йдуть зі мною, ти зрозумів ?! Ти більше ніколи не покладеш руку на неї, мерзото ! – пригрозив Іван.
- Я не дам тобі мою дитину Марійку, чуєш, курво ! – крикнув у слід Анички, переляканий її чоловік.
- Це не твоя дитина, телепню ! - вигукнув у відповідь Іван.
Аничка була вся побита. На тілі не було живого місця. Вони дійшли додому. Іван повідомив мамі Анастасії, що Аничка з дитиною будуть жити з ними.
Іван тримав таємницю про те, що він насправді не Додик, оскільки розумів, що привласнення чужого імені та видання себе за іншу особу – це злочин і міг потрапити до в’язниці. Він не міг допустити, щоб дитина названого брата, який врятував йому життя, страждала. Він відчував себе зобов’язаним подбати про стареньку матір та маленьку Марійку.
Іван зігрів на вогні, до червоного, металеву стамеску та припік собі плече, акурат, у тому місці, де він бачив родинку у Додика. Пізніше він пояснить Аничці, що був поранений у плече і родинка зникла так, як покрилася рубцем.
Через тиждень після того, як Іван забрав Аничку і Марійку до себе, помер у важких муках Нірон. У нього був правець (стовбняк). Судоми, задишка, постійний головний біль та ураження нервової системи, зігнали його у могилу.
У Івана і Анички народилося ще двоє дітей, хлопчик Георгій та дівчинка Анастасійка.
1936 року, перед весіллям Марійки, Іван признається своїй дружині, хто він є насправді і чому він так поступив. Він просить Аничку і надалі зберігати цю таємницю, оскільки і далі була загроза його переслідування за те, що він видає себе за іншу особу.
Іван і Аничка прожили щасливе і довге життя. На смертельній постелі, у 70-ті роки Іван просить свого сина Георгія знайти його родину - сестер Гаврилюків у селі Ставчани Кіцманського району.
Дві сестри – Євгенія та Віра приїхали до Чорнівки та, дізнавшись про його долю, попрощалися зі своїм рідним братом.
На похорони Додика Шкраби (Івана Гаврилюка) приїхала вся його родина зі Ставчан. Ніхто не знав в Чорнівці, крім дітей та Анички, хто ці люди і чому вони так плачуть.
