“Вільному життю” — 80 років! Ювілей для газети, що й говорити, – солідний… Коли бодай на хвилинку замислитися, то виходить, що “Зоря”, “Зоря Прикарпаття”, “Радянське життя”, а сьогодні “Вільне життя” фактично від самого початку є незмінним супутником існування Кіцманщини. І все те, що відбувалось у житті кіцманчан, так чи інакше знаходило відображення і на шпальтах видання.
80 цікавих, творчих, сповнених подій років. 8 тисяч 335 номерів… Кожен день, тиждень, місяць, рік – особливий, пам’ятний не тільки для колективу редакції, ветеранів журналістики, а й для всіх читачів.
Кожного дня на нас падає злива найрізноманітнішої інформації. З радіоприймачів, телевізійних екранів, комп'ютерів. І, звичайно ж, із традиційних і звичних друкованих засобів масової інформації — газет.
Газети, як люди. Одних ми поважаємо і любимо, до інших — байдужі, а декотрі й зовсім нам не подобаються. Але кожна газета має свою неповторну долю, своє призначення і місце у житті.
На теренах інформаційного простору Буковини виразне місце займає кіцманська районна газета “Вільне життя”, яка завжди мала повагу читачів, бо навіть тоді, коли змушена була славити компартійних ідолів та прикрашати далеко не безпроблемну дійсність, усе ж намагалася крізь суворі цензурні лабіринти подати людям бодай скупі краплини правди. І так — упродовж багатьох десятиліть.
Перший номер газети вийшов у неділю, першого червня 1941 року. Це була одна із перших газет на Буковині, яка трохи менше року тому нарешті увійшла до складу своєї праісторичної матері України. Однак, разом з приєднанням, у краї більшовицькими темпами почалося запровадження радянських порядків. Новій владі потрібно не дати отямитися щойно звільненому з румунського ярма буковинському селянинові й нав’язати йому компартійну ідеологію. Цю роль мала виконувати місцева преса.
Кіцманська газета тоді мала назву “Радянська правда”. Вона була органом райкому КП(б)У та райвиконкому і виходила двічі на тиждень, але першого тижня вийшло три номери.
Тодішня газета мала формат такий самий, як і нинішня, однак за обсягом була чотиристорінковою. Про тираж ніде не повідомлялося, проте зі спогадів людей, які були причетні до її випуску, відомо, що він складав тисячу примірників. Передплату тоді, звичайно, ніхто не проводив. Райком партії розподіляв газету по селах, де її роздавали людям безкоштовно.
Про що писала тоді газета? Насамперед — про прийняті союзні урядові постанови, життя країни, широко розповідалося про Всесоюзну сільськогосподарську виставку, подавалися повідомлення з-за кордону. Це була звичайна радянська пропаганда. Але поряд з цим вміщалися й інформації про життя району. Нова влада вже створила перші колгоспи у Витилівці, Кіцмані, Шишківцях, Дубівцях. Дуже багато писалося про розміщення в селах державної позики. Вручаючи селянам малозрозумілі папірці, від них забирали останню копійчину. Про те, що ця позика була для буковинців страшним тягарем, газета, звичайно, писати не могла. Зате подавала інформацію про звичайний сільський побут: люди доглядали за посівами, в селах відкривалися українські школи, культосвітні заклади...
До початку війни вийшло десять номерів газети. Однак збереглося лише вісім, інші десь загубились і до нас не дійшли. Про вихід двох останніх номерів кіцманської газети за 1941 рік можна лише здогадуватись, оскільки, як відомо, вся радянська система працювала справно, аж поки над країною не посипалися фашистські бомби. Отож останній номер газети “Радянська правда", ймовірно, вийшов за графіком 22 червня, але до читачів уже, мабуть, не потрапив. Примірники цього номера, як і попереднього, не дійшли і до Книжкової палати, у фондах якої досі зберігаються інші номери.
Підписував тоді газету тимчасово виконуючий обов'язки редактора невідомий нині М.Сєриков. Друкувалася вона у друкарні видавництва "Радянська Буковина”, яка була у Кіцмані на вул.Сталіна, 51 (це, мабуть, теперішня вулиця Незалежності).
Після війни друкована преса в районі набрала значно ширшого розмаху. Радянська комуністична система прагнула охопити впливом політики партії якнайширші верстви населення. Як писав в одному із своїх віршів Павло Тичина, “в МТС пошлем друкарні”. Так і сталося насправді. Друковані газети випускалися не лише в кожному районному центрі, і й у всіх МТС і багатьох колгоспах. На Кіцманщині колгоспні багатотиражки як органи парткомів і правлінь колгоспів були в Лашківці, Ставчанах, Киселеві, Мамаївцях, Ошихлібах та інших селах. Вони мали безпосереднє відношення до районної газети, бо практична робота з їх випуску лягала на працівників редакції, кожен з яких відповідав за вихід однієї чи двох багатотиражок. Вони називалися так тому, що їх тираж хоч і складав усього по кількасот примірників, але постійної періодичності не мав.
рукувалися ці газети в районній друкарні. Випуск їх тривав з початку п’ятдесятих років аж доки не розпочалася “хрущовська відлига”.
Відновила свій вихід районна газета через рік після визволення Кіцманщини від фашистських окупантів — 1 лютого 1945 року під назвою “Зоря”. За існуючими тоді порядками до назви газети в районі ніхто ніякого відношення не мав. Її заснування і вихід санкціонувалися високопоставленими партійними органами, хоч фінансувалася газета з районного бюджету і була одночасно органом і райкому партії, і райвиконкому (пізніше — районної ради). Називали газети в обкомах партії і затверджували в ЦК.
Редактором газети “Зоря” з 1945 по 1948 рік був М.Пастушенко. Тираж її з першого номера становив 1000 примірників. Як і перші номери газети в 1941 році, тираж перших номерів “Зорі” також розповсюджувався безкоштовно шляхом розподілу райкомом партії. Однак уже в другому номері газета сповіщала читачів про відкриття в поштових агентствах і філіях "Союздруку” району передплати за ціною 14 крб. 40 коп. на рік. Тодішня газета мала формат теперішньої, але виходила лише на двох сторінках. Причому, як періодичність, так і обсяг газети не були постійними. Формат газети іноді був меншим від звичайного і періодичність коливалася від одного-двох номерів на тиждень до щоденних випусків. Це, мабуть, залежало від наявності матеріалів для опублікування та паперу для друкування газети. Регулярний дворазовий вихід газети на тиждень стабілізувався лише в 1946 р.
Колективи редакції і друкарні у 70-х роках.
Тогочасні читачі могли помітити, що поряд з поданою адресою редакції та підписом редактора на полосі стоять якісь літерні і цифрові позначки. Мабуть, і досі мало хто знає, що то були за позначки. А проте від них у той час багато чого залежало, адже то були цензорські номери, або, як їх тоді називали, “візи літерування". їх ставила на газеті, підписаній редактором до друку, людина, якій були доручені цензорські функції. Це, як правило, був хтось із працівників райкому партії. Без цієї візи газета не могла вийти у світ. Пізніше ці обов’язки були покладені на редактора газети. В нього був спеціальний перелік відомостей, заборонених для опублікування. Цей перелік постійно доповнювався наказами Головного управління з охорони державних таємниць у пресі при Раді міністрів СРСР. Офіційно ніякої іншої цензури нібито не існувало. Проте пильне око партійних органів за пресою відчувалося завжди.
Що ж могла друкувати газета у таких умовах? Звичайно, пропагандистські матеріали про політичну обстановку в країні, про виконання завдань, “які ставить партія". Це — господарські і політичні кампанії, колективізація на селі, боротьба з “націоналістичним рухом". Та попри все це на сторінки газети проникали замітки про відновлення нормального життя, зруйнованого війною.
З часом у газеті почали з’являтися замітки, підписані жителями району. Пізніше цей рух отримав назву робсількорівського і потім утверджувався і розвивався протягом усіх років існування газети. І хоч у ньому було багато формалізму та партійної заорганізованості, усе ж робсількори були надійними помічниками газетярів. Людей, які самі писали до газети, було небагато, але без них маленькому редакційному колективу творити районку було б дуже важко. Адже в редакції газети "Зоря” працювало всього чотири штатні працівники. Це — редактор, відповідальний секретар, інструктор по роботі з робсількорами і коректор.
До штату редакції тоді чомусь належали робітники друкарні і її завідуючий, які, звичайно, участі в підготовці газетних матеріалів не брали. В перші повоєнні роки друкарнею завідував Амброзій Ружицький.
Завдяки тому, що газета друкувала замітки своїх же читачів, почала зростати її популярність. Незважаючи на те, що її вже не роздавали безкоштовно, а треба було передплачувати за гроші, на початку п’ятдесятих років тираж “Зорі” вже становив 2,5 тисячі примірників.
Колективи редакції і друкарні у 80-х роках.
У той період газета вміщувала багато так званого офіціозу. Це були повідомлення ТАРС і РАТАУ по країні, міжнародна інформація, огляди політичних подій, урядові постанови та всілякі партійні документи тощо. Всі ці матеріали редакція одержувала спеціальними вісниками через пошту, а згодом, коли розжилися на приймач, — через радіопередачі, спеціально для цього призначені. Щодня у певний час з радіоприймача редакції звучали позивні “Говорить Київ-РАТАУ. Передаємо інформацію для районних газет". І працівник редакції, озброївшись олівцем, швиденько писав своєрідний диктант. Пізніше цю роботу виконувала друкарка. А поки в редакціях не було друкарських машинок, то й усі замітки, статті набиралися в друкарні з рукописів.
Двополосна (двосторінкова) газета виходила в Кіцмані до середини п’ятдесятих років. У зв’язку з обмеженістю газетної площі публікації в газеті були короткими і лаконічними, як правило, канцелярського стилю. Але розміщувалися вони на полосах привабливо і яскраво, в міру можливостей друкарні прикрашалися різними орнаментами, рамками, різними шрифтами. Святкові номери деколи друкувалися чорною і червоною фарбами.
З 1956 року “Зоря”, як і інші газети області, почала виходити на чотирьох сторінках тричі на тиждень. У зв’язку з цим збільшився штат редакції, дещо зріс і тираж газети. Тематика публікацій, як і раніше, була переважно сільськогосподарською. Та поряд з цим ширше і частіше почали з'являтися матеріали на теми культури, освіти. Писала газета і про роботу промислових підприємств, споживчої кооперації, побутового обслуговування. Вміщувалися також вірші і прозові твори місцевих авторів. Саме на сторінках "Зорі” друкували свої перші літературні спроби пізніше відомі українські письменники Михайло Івасюк, Віктор Зубар, Іван Кушнірик.
Цього ж року районна друкарня відділилася від редакції в самостійне виробниче підприємство.
Наступні зміни в статусі районної газети “Зоря”, як і всієї районної преси України, відбулись у 1962 році в зв’язку з хрущовською перебудовою в галузях народного господарства. Вихід районних газет був припинений. Натомість засновано газети обласних комітетів КПУ і облвиконкомів по територіальних виробничих управліннях, які тоді були повсюдно утворені. Кіцманське управління охоплювало Кіцманський і Заставнівський райони, а також частини Вашківського, Садгірського та Чернівецького. Отож, відповідно, й газета, яка тепер уже мала назву “Зоря Прикарпаття”, розміщувалася в Кіцмані і виходила чотири рази на тиждень, висвітлювала життя цих районів. Вона мала статус обласного видання. Звичайно, що вимоги до її публікацій тепер ставилися значно вищі.
Газета головним чином висвітлювала сільське господарство в дусі перебудовчих процесів, подавала чимало критичних, проблемних статей, виступів керівників і спеціалістів різних рангів.
Така форма управління проіснувала недовго. Через рік з усіх охоплених колгоспно-радгоспним управлінням територій знову утворився Кіцманський район, але тепер він був значно більший за територією, ніж до реформування.
Робота редакції також була реорганізована. З обласної газета знову стала районною і одержала назву “Радянське життя”, під якою виходила аж до кінця 1991 року.
У середині 60-х років газета “Радянське життя”, як і всі районні газети України, була органом райкому партії та райвиконкому. Протягом усього догорбачовського періоду вона була “коліщатком і гвинтиком” ідеологічної машини, “приводним ременем” партії, її “ідеологічною зброєю" і т.д., і т.п. Це був важкий час для всіх засобів масової інформації. Адже вони мусили в першу чергу славити “наймудрішу в світі” КПРС, її мертвих ідолів і живих вождів, пропагувати так званий "соціалістичний інтернаціоналізм”, який, по суті, був великодержавним шовінізмом, писати про переваги “радянського способу життя”, викривати прояви “буржуазної ідеології”, закликати “трудящих на дострокове виконання п’ятирічних планів”, утверджувати “атеїстичний світогляд”. А ще — обслуговувати місцеве партійне керівництво, беззаперечно виконувати всі його вказівки і погоджувати з ним тематику газетних публікацій.
До того ж працювати журналістам доводилося в умовах суворої офіційної й неофіційної цензури, яка викреслювала всяке живе слово, щоб воно, боронь Боже, не розголосило “державної таємниці” або не містило “політичної крамоли".
І все ж газета “Радянське життя” періоду сусловського ідеологічного тоталітаризму і брежнєвського застою була літописцем району. Вона відображала ті умови, в яких жили її читачі, розповідала про сучасні їм події. Поряд з обов’язковими партійно-політичними публікаціями на сторінках газети було багато щирих і правдивих розповідей про людей, переважно сільських трударів, які щороку “виборювали урожай на колгоспних полях”. Це “виборювання” подавалося, звичайно, як героїзм. Але вдумливий читач розумів тодішній трагізм селянського становища. Адже людей змушували працювати без вихідних і свят, у болоті, під дощем і снігом. Щоб відзвітувати “на верх” про зібраний урожай, на поле виганяли робітників чернівецьких підприємств, солдатів, дітей, пенсіонерів.
Газета в цей період особливо наблизилася до людей. Вона надає свої шпальти читачам, широко друкує їх листи, оперативно відгукується на їх побутові проблеми і намагається хоч чимось допомогти. Стають популярними такі рубрики, як “Лист покликав у дорогу”, “Командировка за листом читача”, “Тему підказав читач" та інші. Одночасно газета добивається дієвості своїх критичних публікацій.
Все це додало популярності газеті серед читачів, які називають її не “Радянське життя”, а просто “Життя”. На початку 80-х років її тираж складав 11 тисяч примірників і газета стала єдиною серед районок Буковини, яка сама себе фінансувала. Проте про статус незалежного видання в тих умовах, звичайно, не могло бути й мови.
У цей же час “Радянське життя” першим в області започаткувало свій випуск фотоофсетним способом на базі обласної друкарні. Це ускладнило роботу редакційного колективу, але значно поліпшило поліграфічне виконання, а отже — вигляд газети.
Новий етап в історії і долі газети настав після квітня 1985 року, в період горбачовської перебудови, коли війнуло першим подихом демократизації і гласності. На сторінках колись зашореного компартійними опікунами видання з’являються нові теми, рубрики. Газета порушує болючі проблеми і добивається реагування від обласних інстанцій та республіканських міністерств. Журналісти не бояться порушувати колись заборонені теми, виступають з ними не тільки у “Радянському житті”, а й на сторінках обласних, республіканських періодичних видань. Багато пише газета на теми духовного та національного відродження, критикує районне керівництво, чого раніше ніколи не було.
Процес утвердження демократії і гласності був складним і болючим. Особливо для тих, хто роками звик командувати пресою, дозувати у ній правду і неправду, утвердившись у власній непогрішності та монополії на істину. Проте журналістський колектив послідовно відстоював своє право на гласність і правдивість інформації, на незалежність судження.
Коли влітку 1990 року тодішня Верховна Рада ще радянської України прийняла закон про пресу, редакційний колектив “Радянського життя” поряд з районною радою та райкомом партії увійшов у співзасновництво газети. Досі на це не зважувалася жодна з районок Буковини. Після цього видання зняло зі своєї назви слова “орган Кіцманської районної ради та райкому Компартії України", зазначивши замість них: “Кіцманська районна газета”. Це також був безпрецедентний випадок в області. Він викликав шалений спротив тодішніх районних можновладців. Вони, врешті-решт, наполягли на тому, щоб газета знову була їхнім “органом”. Але на порозі вже стояла незалежність України.
У нових історичних умовах по-новому складалася й творча доля газети. З ініціативи журналістського колективу відбулася зміна її назви. 31 грудня 1991 року 6633-й номер колишнього “Радянського життя” вперше вийшов під нинішньою назвою “Вільне життя". Звертаючись до своїх читачів, газета писала: “Це — та сама районна газета, з якою ви дружите давно, дехто, можливо, від її народження. Разом з вами вона росла, мужніла і розвивалася, йшла до нинішнього дня, сповнюючись мрією і турботою про долю України. Разом з вами вона мучилася в ідеологічних лещатах компартійності, рвалася на волю від тоталітарної думки і дії. І не всі повірять у те, що, будучи ще вчора "Радянським”, сьогодні вона стала цілком “Вільним життям”. Але уже те, що прийняла нове ім’я, є перемогою демократії, значущою громадсько-політичною подією в районі...
Будучи одним із співзасновників газети, журналістський колектив має намір зробити районний часопис справді народним, демократичним, близьким по духу і змісту тисячам його читачів".
Цьому заповітові газета була вірною завжди, є такою й сьогодні. Газета “Вільне життя" завжди вважалась однією з кращих районних газет Чернівецької області. В різний час у її редакції працювали члени Національної Спілки письменників України Марія Куравська, Василь Місевич, заслужений майстер народної творчості України Дмитро Пожоджук, відомий краєзнавець Ростислав Дуб, корифеї буковинської журналістики Валентин Волівач і Денис Лукач, закохані у свою справу Ніна Заліс, Іван Сосновський, Гаврило Чайковський, Євген Гуцуляк, Юрій Раковіца, Борис Підопригора, Орест Проданюк, Володимир Стефанець та інші особистості.
Редакція газети “Вільне життя” завжди була своєрідною кузнею журналістських кадрів, через яку пройшли понад півсотні творчих працівників. Штат редакції, як правило, поповнювався за рахунок здібної творчої молоді, молодих громадських дописувачів. Тут вони проходили журналістське загартування, набували професійного досвіду, а відтак поповнювали інші творчі колективи.
Навколо редакції постійно гуртувалася творча інтелігенція району. Понад сорок років діяло літературно-мистецьке об’єднання “Вишиванка”, засновниками якого були незабутні Михайло Івасюк, Віктор Зубар. Пізніше долучилися автор кількох романів Василь Кішкан, відомий нині український поет Павло Щегельський, гордість української культури, її немеркнуча зірка — Володимир Івасюк, поет і кіносценарист Тарас Унгурян, нині київська журналістка Зірка Мензатюкта багато інших відомих людей.
За всі роки редакцію Кіцманської районної газети очолювали різні редактори. Всі вони залишили свій слід у долі часопису. Як уже зазначалося, першим редактором у 1941 році був М.Сєриков. Протягом 1945-1948 років редакцію очолював Михайло Пастушенко, з 1948 по 1950 рік —Анатолій Тинок, 1950 по 1952 рік— Микола Котов, 1952 по 1954 рік — Дмитро Маюк, з 1954 по 1960 рік — Михайло Минко, з 1960 по 1962 рік — Іван Фостій. Понад тридцять років (1962 — 1993) очолював Кіцманську районну газету Роман Кирилюк. Він зробив найбільший вклад в історію часопису. Період його редакторства був позначений широким розгортанням громадських засад у газеті. Створювались робсількорівські пости і пункти, почала діяти заочна школа робсількорів при редакції. До навчання були залучені досвідчені журналісти області, в район приїжджали фахівці з Києва. Проводилися численні зльоти робсількорів, широко налагоджувався обмін досвідом між районними редакціями.
У Кіцмані не раз проводились обласні наради з питань роботи .редакцій, приїжджали сюди вивчати досвід з деяких інших областей, особливо сусідніх. Газетярам доводилося розповідати про свої набутки на обласних і республіканських заходах, у Спілці журналістів України. Про роботу з робсількорами та поліпшення з їх допомогою висвітлення багатьох питань писала газета "Известия”, фахові журнали, деякі наукові дослідження та видання.
Кваліфікований, досвідчений журналіст Роман Кирилюк доклав багато сил, старань і винахідливості для формування творчого обличчя та громадсько-політичної позиції очолюваного ним видання. Попри відверту політично-ідеологічну кон’юнктуру часів брежнєвщини, газета завжди була виразником надій і сподівань людини-трудівника, її трибуною і захисником. Кіцманська районка однією з перших в області активно підтримала перебудовчі процеси, перші паростки молодої демократії. А відразу після проголошення України незалежною державою в газеті з’явилася рубрика “Самостійна Україна: новини Кіцманщини”. Ще багатьох у той час лякало саме слово “самостійна”, а часопис подавав у кожному номері на першій сторінці нову рубрику, в якій розповідалося про події і факти, про які ще вчора не можна було публічно говорити. Це — діяльність Народного Руху та інших національно-демократичних організацій, проведення заходів ОУН, відродження української духовності і церкви, демонтування залишків тоталітарної держави та її символів, життя і діяльність району в умовах відсутності райкому партії, випадки ворожого ставлення учорашніх партократів до факту незалежності України тощо.
Протягом цього періоду у редакції склався стабільний творчий колектив, а в газеті утвердилися традиції, кращі з яких продовжуються і сьогодні.
Протягом 1993-1999 років редактором “Вільного життя” був Іван Семенюк. Це був складний час кризових явищ у державі. Гіперінфляція призвела до фінансової скрути, що загрожувало виходу газети. Проте “Вільне життя” зберегло свій обсяг і періодичність та власний кадровий потенціал. Завдяки зусиллям усього колективу газета зуміла не тільки утриматись, а й зміцнити свої зв’язки з читачами, розширити задоволення їх інформаційних запитів і побажань.
У 1999 році редактором газети було обрано Валентину Макогон. Випускниця Львівського університету, досвідчений газетяр, вона не тільки творчо спрямувала роботу журналістського колективу, а й уміло вирішувала фінансово-господарські питання. У редакції було створено добрі умови для роботи працівників, придбано комп’ютери, налагодилися нормальні ділові стосунки з обласною друкарнею.
Та найголовніше, газета твердо зайняла державотворчу позицію, активно підтримує політику національно-демократичного спрямування, пропагує ідеї українського патріотизму. І до цього вагомо доклали свою творчу працю люди, по-справжньому віддані своїй газеті. Це, насамперед, заслужений журналіст України Мирослав Куєк, члени Національної Спілки журналістів України Михайло Яровий, нині покійний Самсон Лакуста, Галина Скулеба, які віддали рідному часописові тридцять і більше літ творчої праці. Вже ветераном редакції є і водій Онуфрій Гордійчук, який знає кожну вулицю у будь-якому селі району. Комп’ютерний набір і верстку газети, кожен у свій час, забезпечували Наталія Гаврилюк, Сергій Шарайчук, нині покійна Оксана Котляр. А бухгалтерію вели, теж у певні періоди життя газети, Домка Бортник, Ольга Остафійчук, Ірина Павлюк, Зоряна Бельська.
У 2000 роках редакція поповнилася і новими журналістськими кадрами: Ольгою Кулько, Янною Николайчук, Христиною Федик.
Всі ці люди віддали і віддають газеті не тільки щоденну напружену працю, а й часточку власної душі.
* * *
Не зоглянулись, як прилетіло вісімдесятиріччя — вік, коли набуто досвіду і мудрості, які живлять творчі сили, додають наснаги, будять нові творчі задуми. Хочеться жити, горіти і творити для своїх читачів, для народу, для України. З такими прагненнями газета "Вільне життя” дивиться в майбутнє.
